. До дього,* сидячи накраю тину, командири пошепки;говорили про весняну оранку, що заходила,; про те, що ста-, неться з хазяйствами, якщо доведеться йти на прорив, але після промови чирця загорлали всі.
Нарада враз набула бурхливого характеру якогось хутір*, ського сходу. Вище від інших підніс голос престарілий козак з Наполова;
— Від своїх тинів не підемо! Я перший поведу свою сотню на хутір! Битися, так біля куренів, а не чуже життя рятувати !
— Ти мені на горлянку не наступай! Я міркую, а ти — горлати!
— Та що й балакати!
— Нехай Кудінов сам іде до Дінця!
Григорій, виждавши тиші, поклав на терези суперечки вирішне слово:
— Фронт держатимемо тут. Стане з нами Краснокут-ська, — будемо і її боронити. Іти нема куди. Рада кінчилася. По сотнях! Зараз же виступаймо на позиції.
Через півгодини, коли густі лави кінноти без кінця-краю потекли вулицями, Григорій гостро відчув гордовиту радість: такою кількістю людей він ще ніколи не командував. Але поруч із самолюбною радістю важко ворохну-лася в ньому тривога, терпка гіркота: чи зумід він водити так, як треба? Чи . стане в нього вміння керувати тисячами козаків? Не сотня, а дивізія була під його волею. І чи йому, малограмотному козакові, властувати над життям тисяч і нести за них хресну відповідальність. "А головне — проти кого воду? Проти народу... Хто ж правий?"
Григорій, скрегочучи зубами, проводив сотню, що проходили зімкнутим строям. П'янюча сила влади зістарилась і зблякла в його очах. Тривога, гіркота зостались, навалюючись нестерпною вагою, горблячи плечі.
ХХХУІІ
Весна відкривала жили рік. Буйніші ставали* дні, гучніші нагірні зелені потоки. Сонце помітно порудішало, злиняла на ньому немічно — жовта барва. Ості сонячного проміння стали ворсуватіші і вже кололи теплом. Ополудні порувала огненна рілля, нестерпно сяв ніздруватий лускуватий сніг, повітря насичене прісною водогою? було густе й духовите.
Спину Григорієві гріло сонце. Гріло ввесь полк. Подушки сідел приємно потеплішали, бурі козацькі щоки відволожував мокрогубий вітер. Іноді приносив він і холодок ІЗ засніженого бугра. Але тепло перемагало зиму. По весняному яровито басували коні, сипався з них линючий волос, гостріше колов ніздрі кінський піт.
Козаки вже підв'язували коням мочулисті хвости. Вже непотрібними метлялись на спинах вершників башлики з верблюжої шерсті, а під папахами мокріли лоби, і жарку-вато ставало в кожухах та теплих чекменях.
Вів Григорій полк літнім шляхом. Віддалік, за розп'яттям вітряка розвертались у лаву ескадрони червоних: біля хутора Свиридова починався бій.
Ще не вмів Григорій, як годилось йому, керувати збоку. Він сам водив у бій сотні . вешенців, затикав ними найнебезпечніші місця. І бій вершився без загального керівництва. Кожний полк, порушуючи попередню умову, діяв залежно від того, як складались обставини. Фронту не було. Це давало змогу широкого розвороту в маневруванні.
Сила кінноти (в загоні Григорія вона переважала) була важливою перевагою. Використовуючи цю . перевагу, Григорій вирішив вести війну "козацьким" способом: обхоплювати фланги, заходити в тил, громити обози, тривожити й деморалізувати червоних нічними наскоками.
Але під Свиридовим вирішив він діяти інакше: швидкою риссю вивів на позиції сотні, одну з них зоставив на хуторі, наказавши спішитись, залягти в левадах у засідку, заздалегідь вирядивши коноводів углиб хутора, у двори, а з двома іншими вихопивсь на пагорок за півверстви від вітряка й помалу ув'язався в бій.
Проти нього було більш як два ескадрони червоної кавалерії. Це не були хоперці, бо в бінокль Григорій бачив маштакуватих, не дінських коників з підрізаними хвостами, а козаки хвости коням ніколи не різали, не соромили конячої краси. Отже, наступав або 13 кавалерійський, або новоприбулі частини.
Григорій з пагорка розглядав місцевість у бінокль. З сідла завжди просторішою здавалась йому земля і певніше почував він себе, коли носки чобіт покоїлись у стременах.
Він бачив, як тим боком ріки Чиру бугром посувалась бура довга колона в три з половиною тисячі козаків. Вона, помалу звиваючись, виїздила на гору, подавалась на північ, на грань (уланського та Усть-Хоперського юртів, щоб там зустріти супротивника, що наст паз від Усть-Медведиці, і допомогти знеможеним у боротьбі ланцям.
Верстви півтори відстані відділяло Григорія від лави червоних, що готувалась до атаки. Григорій похапцем, за старим зразком, розвернув свої сотні. Списи були не у всіх козаків, але ті, в кого вони були, висунулись до першої шеренги, від'їхали сажнів на десять уперед. Григорій вискакав поперед першу шеренгу, став півповоротом, витяг щаблю.
— Тихою риссю, марш!
В першу хвилину під ним спіткнувся кінь, потрапивши ногою в завалену снігом норину. Григорій виправився на сідлі, зблід від люті і сильно вдарив коня шаблею плазма. Під ним був добрий, взятий в одного з вешенських, муштровий рі-звач, але Григорій ставився до нього з затаєною недовірливістю. Він знав, що кінь за два дні не зміг звикнути до нього, та й сам він не вивчив його повадок та характеру, — боявся, що не розумітиме його чужий кінь з півслова, з най-дрібнішого руху поводами, так, як розумів свій, вбитий під Чистяковой). Після того, як вдар шаблі згарячив коня, і він, не слухаючись поводів, пустивсь учвал, Григорій внутрішньо похолов і навіть трохи розгубився. "Підведе він мене!"—майнула колюча думка. Та чим далі рівніше стелився розмашнок) бігою кінь, чим дужче корився* він ледве помітному рухові руки, що керувала його біг, певніший та холодніший ставав Григорій.
На секунду відірвавшись поглядом від хисткої роздробленої лави противника, що посувалась назустріч, ковзнув він очима по шиї коня. Руді кінські вуха були щільно й люто прищулені, шия простягнута, як на плаху, ритмічно здригалася. Григорій випростався в сідлі, жадно набрав у легені повітря, глибоко просунув чоботи в стремена, оглянувся. Скільки разів він бачив позад себе гуркотливу, злиту з вершників та коней лавину, і кожного разу його серце стискалося страхом перед наступним та якимсь нез'ясовним почуттям дикого, тваринного збудження. Від моменту, коли він випускав коня, і до того, поки доривавсь до супротивника, була невловима мить внутрішнього преображения. Розум, спокій, розважливість—все покидало Григорія в цю страшну мить і один звірячий інстинкт владно й неподільно перебирав керівництво його волею. Якби хтось міг подивитись на Григорія з юку під час атаки, той, напевне, думав би, що рухами його керуд холодний нерозгубливий розум. Такі були вони з вигляду певні, вивірені та розважені...