Штокман постояв коло нього, похрускав пальцями; дивлячись на білий Михайлів оскир, на очі його, що дивились всміхнено й віддано, процідив:
— Дорогу на Сінгін знадш?
-— Знаіо.
— Чого ж ти вернувся ? А ще кажеш, — з німцем бився.". Шляпа! — Із нарочитим презирством зіщурився.
Степ лежав, укритий блакитнявою димчастою курявою. Зза наддінського горба уставав ядерний багровий місяць. Він скупо світив, не затьмарюючи фосфоричного світла зірок.
Дорогою на Сінгін їхало шестеро вершників. Коні бігли підтюпцем. Поруч з Кошовим трясся на драгунському сідлі Штокман. Високий гнідий донець під ним ввесь час басував, приловчався вкусити вершника за коліно. Штокман з байдужим виглядом розповів якусь смішну історію, а Михась, припадаючи до луки, сміявся дитячим, заливчастим сміхом, захлинаючись та гикаючи, і все намагався Заглянути під башлик Штокманові, в його суворі сторожкі очі.
Пильний трус на Сійгінім не дай ніяких результатів.
Григорія заставили з Боківської їхати до Чернишйв-ської. Повернувся він через півтора тижні, а за два дні до його приїзду заарештували батька. Пантелей Прокопович тільки но почав ходити після тифу. Устав ще дужче посивілий, маслакуватий, як кінський кістяк. Сріблястий каракуль волосся ліз, наче побитий міллю, борода звалялась і була по краях геть уся намилена сивиною*
Міліціонер повів його, давши на збори десять хвилин. Посадили Прокоповича — перед вирядом до Вешенської — в мохінський підвал. Крім нього у підвалі, густо пропахлому ганусовими яблуками, сиділи ще дев'ять стариків та один почесний суддя.
Петро сповістив цю новину Григорієві і — не встиг ще той у ворота в'їхати — порадив:
— Ти, браток, повертай голоблі... Про тебе питали, коли приїдеш. Піди погрійся, діток подивись, а потім давай я тебе відвезу на Рибний хутір, там приховаєшся та й перечасуєш. Питатимуться, скажу — поїхав на Сінгін до тітки. У нас же сімох притулили до стінки, чув? Як би батькові така лінія не вийшла... А про тебе й балакати нічого!
Посидів Григорій у кухні з півгодини, а потім, осідлавши свого коня, вночі поскакав на Рибний. Далекий родич Мелехових, гостинний козак, сховав Григорія в прикладкові кізяків. Там він і прожив дві доби, виповзаючи із свого лігва тільки вночі.
ХХУІІ
25 лютого, на другий день після приїзду 3 Сінгіна, Кошовий вирядився до Вешенської дізнатись, коли будуть збори комосередку. Він, Іван Олексійович, Омелян, Давидко йФілька вирішили оформити свою партійну приналежність. Михась віз ІЗ собою останню партію зданої козаками
зброї, знаЙдёнйЙ у шкільному дворі кулемет *а лист Штокмана до голови окружного ревкому. По дорозі до Вешен-ської, в займищі підіймали зайців. 3а роки війни стільки розплодилось їх і так багато набрело кочових, що траплялись вони на кожному кроці. Як жовтий султан куги, так і заяче кубло. Від рипу саней схопиться сірий з білим підпузником за§ць, і, мигаючи облямованим чорною окрайкою хвостом, почне бігти цілиною. Омелян, що правив кіньми, кидав віжки, люто горлав:
— Бий! А ну, вгати його !
Михась плигав з саней, з коліна випускав услід сірій, котючій грудочці обійму, розчаровано дививсь, як кулі схоплювали круг неї біле кришиво снігу, а грудочка наддавала ходу, з розльоту оббивала з бур'яна сніжний покрив і зникала в хащах.
... У ревкомі йшла безладна метушня. Люди затурбовано бігали, під'їздили верхові нарочні, вулиці вражали малолюддям. Михась, не розуміючи причини неспокійної метушні, був здивований. Листа Штокмана заступник голови неуважно засунув до кишені. На питання, — чи буде відповідь, суворо буркнув:
— Одчепись, ну тебе к чорту! Не до вас!
На майдані сновигали карротці. Проїхала, пихкаючи димком, польова кухня. На майдані запахло яловичиною та лавровим листом.
Кошовий зайшов у ревтрибунал до знайомих хлопців покурити, спитав:
— Чого у вас метушня йде?
Йому неохоче відповів один із слідчих у місцевих справах, Громов:
— У Казанській щось неспокійно. Чи то білі прорвались, чи то козаки повстали. Вчора бій там ішов, чутки були. Телефонний зв'язок порваний.
—. Верхового кинули б туди*
Послали. Не вернувся. А нині до (уланської пішла рота. І там щось негаразд.
Ёони сиділй біля йікна, курній. За шибами гіоставногй Купецького дому, зайнятого трибуналом, порошив сніжок.
Постріли німо заляскали десь за станицею, біля сосон у напрямку на Чорну. Михась побілів, випустив цигарку, всі, хто був у будинку, кинулись надвір. Постріли гриміли вже повнозвучно й важко. Все буйнішу пачечну стрілянину Задавив залп, завищали кулі, заклацали, вгризаючись в обшивку сараїв, у ворота. У дворі поранило червоноармій-ця. На майдан, жмакаючи й застромляючи до кишені папери, вибіг Громов. Коло ревкома шикувулись рештки караульної роти. Командир у куцому добленику човником шниряв серед червоноармійців. Колоною, на рисях, повів він роту на узвіз до Дону. Почалась погибельна паніка. На майдані забігали люди. Задерши голову, учвал промчав осідланий, без вершника, кінь.
Ошелешений Кошовий сам не пам'ятав, як опинивсь на майдані. Він бачив, як Фомін, у бурці, чорним вихорем вихопився зза церкви. До хвоста його рослого коня був прив'язаний кулемет. Коліщата не встигали крутитись, кулемет волочився боком, його метляв туди й сюди, ідучи кар'єром, кінь. Фомін, припавши до луки, зник під горою, зоставивши за собою срібний димок снігової куряви.
"До коней!" — було найпершою думкою Михася. Він, пригинаючись, перебігав перехрестя, ні разу не передихнув. Серце зайшлось, поки добіг до квартири. Омелян запрягав коні, з переляку не міг начепити посторонки.
— Що то, Михайле? Що таке? — лепетав він, вибиваючи дрібушки зубами. Запряг—загубив віжки. Почав вожжати — на хомуті, у лівого, розв'язалась супонь.
Двір, де вони стали на квартиру, виходив у степ. Михась поглядав на сосни, але звідти не показувались розстрільні піхоти, не йшла лавою кіннота. Десь стріляли, вулиці були порожні, все було звичайно й нудно. І в той же час творилось страшне, переворот вступав у права.
Поки Омелян возився з кіньми, Михась очей не зводив ІЗ степу. Він бачив, як 33а каплички, повз місце, де згоріла
В грудні радіостанція, побіг чоловік у чорному пальті Він мчав щосили, низько хилячись уперед, притисши до грудей руки. По пальто Кошовий пізнав слідчого Громова. І ще встиг побачити він, як зза тину майнула фігура кінного. І його пізнав Михась. Це був вешенський козак Чернічкін, молодий, запеклий білогвардієць. Відділений від Чернічкіна відстанню в сто сажнів, Громов на бігу оглянувся раз і двічі, дістав з кишені револьвер. Ляснув постріл, другий. Громов вискочив на вершину піщаного буруна, бив з нагана. З коня Чернічкін плигнув на ході ; придержуючи повід, зняв гвинтівку, приліг під замет. Після першого пострілу Громов пішов боком, хапаючи лівою рукою гілля чагарнику. Обкрутивши бурун, він ліг обличчям у сніг. "Убив!" Михась похолов. Був Чернічкін найкращим стрільцем і з принесеного з германської австрійського карабіна без похибки низав всяку на всякій відстані ціль. Уже в санях, вихопившись за ворота, Михась бачив, як Чернічкін, підскакавши до буруна, рубав шаблею чорне пальто, косо простерте на снігу.