Пантелей Прокопович пришкандибав додому, ліг на ліжко. Ссало під серцем, до горла підступав колючий нуд. Повечерявши, попросив він стару дістати квашеного кавуна. З'їв скибку, затремтів, ледве дійшов до печі. На ранок він уже валявся непритомний, охоплений тифозним жаром, кинутий в небуття. Засмаглі до крові губи його розтріскались, обличчя пожовкло, білки пойнялись блакитною емаллю. Бабка Дроздиха кинула йому кров, націдила з вени РУЦІ Дві тарілки чорної, як дьоготь, крові. Але не опритомнів він, тільки обличчя синяво побіліло та. ширше роззявився чорнозубий рот, з хлипом втягаючи повітря.
січня Іван Олексійович виїхав до Вешенської на виклик голови окружного ревкому. Надвечір він мав повернутись. Його ждали. Михась Кошовий сидів у порожньому мохівському будинку, в колишньому кабінеті господаря за широким, як двоспальне ліжко, столом. На підвіконні (в кімнаті був тільки один стілець) напівлежав присланий з Вешенської міліціонер Ольшанов. Він мовчки курив, плював далеко й метко, кожного разу позначаючи плювком нову кахляну плитку каміна. 3а вікнами стояла заграва зоряної ночі. Покоїлась гучна морозна тиша. Михась підписував протокол трусу в Степана Астахова, зрідка поглядаючи, у вікно на обцукрені іне§м гілля клена.
На ганку хтось пройшов, м'ягко похрускуючи валянцями.
-— Приїхав.
Михась підвісь. Але в коридорі чужий кашель, чужі кроки. Увійшов Григорій Мелехов у наглухо застебнутій шинелі, бурий від морозу, з осілою на бровах та вусах намороззю.
— Я на світло. Здоровенькі були!
— Проходь, жалійся.
— Нема на що жалітись. Побалакати зайшов та до речі сказати, щоб в обивательські не призначали. Доні у нас в ножаній.
**— А воли? — Мишка стримано покосився.
— Волами яка ж їзда? Слизота.
Віддираючи кроками обковані морозом дошки, хтось важко пройшов по ганку. Іван Олексійович у бурці і по-баб'ячи зав'язаному башлику ввалився до кімнати. Від нього ринуло свіжо-холодне повітря, запах сіна й тютюнового гару.
— Замерз, замерз? хлопці!.. Григорію, здоров! Чого ти ночами шалаєшся?.. Чорт ці бурки вигадав: вітер крізь неї, як крізь сито !
Роздягся і, ще не повісивши бурку, заговорив:
*— Ну, бачив я голову.—Іван Олексійович, сяючи, полискуючи очима, підійшов до столу. Брала його нетерплячка розповісти. — Увійшов до нього в кабінет. Він поручкався зо мною й каже: "Сідайте, товаришу". Це окружний ! А раніш як було? Генерал-майор! Перед ним як стояти треба було ? Ось вона, паша влада-любушка! Всі рівні І
Його жваве щасливе обличчя, метушня біля столу і ця захоплена мова були незрозумілі Григорієві. Спитав:
— Чому ти зрадів, Олексійовичу?
— Як чому? —У Івана Олексійовича тіпнулось продавлене діркою підборіддя.—Людину в мені побачили, як же мені не радіти ? Мені руку, як рівні дав, посадовив. ..
— Генерали теж у сорочках з лантухів стали останнім часом ходити. — Григорій ребром долоні виправив вус, зі-щурився. — Я на одному бачив і погони, чорнильним олівцем зроблені. Ручку теж козакам давали.
— Генерали через скруту, а ці від натури. Ріжниця?
— Нема ріжниці!—Григорій похитав головою.
— По твоєму, і влада однакова? За ЩО ж тоді воювали? Ти ось — за що воював ? За генералів ? А кажеш—"однаково".
— Я за себе воював, а не за генералів. Мені, якщо правду казати, ні ті, ні ці не до совісті.
— А хто ж?
— Та ніхто!
Ольшанов плюнув через усю кімнату, співчутливо за сміявся. Йому, видно, теж ніхто до совісті не прийшовся.
— Ти раніш мовби не так думав.
Михайло сказав з метою уразити Григорія, але той і знаку не подав, що сказане його дошкулило.
— І я, і ти — всі ми порізному думали*..
Іван Олексійович хотів, випроводивши Григорія, переказати Михайлові подробиці про свою подорож та бесіду З головою, але розмова почала його хвилювати. Завзято, під свіжим вражінням баченого й чутого в окрузі, він кинувся в суперечку:
161
б. Тихий Дій
с*: * < . (
— Тинам голову прийшов морочити, Григорію! Сам ти не знаєш, чого ти хочеш.
— Не знаю, — охоче погодився Григорій.
— Чим ти цю владу докорятимеш?
— А чого ти за неї розпинаєшся? Відколи це ти так почервонів ?
— Цього ми не торкатимемось. Який є тепер, з таким і балакай. Зрозумів? Владу теж не дуже займай, бо — я голова, і мені тут з тобою негоже сперечатись.
— То й киньмо ! Та мені і час уже. Це я. щодо обивательських зайшов. А влада твоя — як там хочеш — а погана влада. І ти хвалиш її, як мати: "Хоч сопливенький, та наш". Ти мені скажи прямо, і ми балачку кінчимо: що вона дає нам, козакам?
— Яким козакам ? Козаки теж різні.
-— Всім, які є"
— Волю, права... Та ти стривай!.. Стривай, ти чогось...
— Так сімнадцятого року казали, а тепер треба нове придумувати ! — перебив Григорій. — Землі дає ? Волі ? Зрівняє?. . Землі в нас — хоч подавись нею. Волі більш не треба, а то на вулицях один одного різатимуть. Отаманів самі обирали, а тепер садовлять. Хто його вибирав, який тебе ручкою зрадував г Козакам ця влада, крім розору, нічого не дає. Мужича влада, їм вона й потрібна. Але нам і генерали непотрібні. Чи комуністи, чи генерали — одно ярмо.
— Багатим козакам непотрібна, а іншим ? Дурна голова! Багатих на хуторі троє, а інші — бідні. А .робітників куди дінеш? Ні, ми так міркувати з тобою не можемо. Нехай багаті козаки від ситого рота відірвуть шматок та дадуть голодному. А не дадуть — з м‘ясом вирвемо ! Годі панувати! Загарбали землю...
— Не загарбали, а завоювали. Прадіди наші кров'ю її полили, тому може й родить наш чорнозем.
— Байдуже, а ділитись із нуждою треба. Рівняти — так рівняти! А ти на холостому ході робиш. Куди вітер,
туди й ти, як флюгерок на даху. їакі люди, як ти, життя каламутять!
— Чекай, ти не лайся! Я старої дружби ради прийшой погомоніти, сказати, що мені в грудях накипіло. Ти кажеш рівняти... Оцим темний народ більшовики й примануш. Посипали гарних слів, і попер чоловік, як риба на принаду ! А куди це рівняння поділось ? Червону армію візьми: ось ішли через хутір. Взводний у хромових чоботях, а "Баньок" в обмоточках. Комісара бачив, ввесь у шкіру заліз, і штани й тужурка, а іншому і на ботинки шкіри не вистачав. Та це ж рік їхньої влади вийшов, а зміцняться вони, — куди рівність подінеться?.. Казали на фронті: "Всі рівні будемо. Платня і командирам, і солдатам однакова". Ні, хрін собачий! Принада сама. Вже коли пан лихий, то з хама пан у сто разів гірший! Хоч і які погані офіцери були, а вже як з козуні вийде котрий в офіцери, — лягай та й помирай, гіршого від нього не знайдеш! Він такої ж освіти, як і козак: бикам хвости вчився крутити, а дивишся—виліз у люди і зробиться від влади п'яний і готов шкуру з іншого здерти, аби лиш усидіти на цій поличці.