Останній увійшов Григорій. Червоноармійці весело здоровкались, скидали ладівниці, шкіряні японські патронташі, на ліжко купою кидали шинелі, ватяні теплушки, шапки. І відразу вся хата сповнилась отруйливо пахучим спиртовим духом солдатчини, неподільним запахом людського поту, тютюну, дешевого мила, рушничного масла — запахом далекої дороги.
Той, котрого звали Олександром, сів до столу, закурив цигарку і, наче продовжуючи почату з Григоріям розмову, спитав :
— Ти в білих був ?
— Так.
— Отож... Я відразу бачу шуліку з крику, а тебе по соплях. Біленький! Офіцер, а? Золоті погони?
Дим він стовпами видмухував з нідзрів, свердлував холодними невсміїненими очима Григорія, що стояв біля одвірка і все постукував знизу по цигарці прокуреним опуклим нігтем.
— Адже — офіцер? Признавайся! Я з виправки бачу; сам же германську відбув.
— Був офіцером.
Григорій силувано посміхнувсь і, піймавши збоку на собі зляканий, благальний погляд Наталі, спохмурнів, бровою повів. Йому стало досадно за свою усмішку.
-— Шкода! Виходить, не в пса треба було стріляти...
Червоноармізць кинув недокурка під ноги Григорієві, підморгнув до інших.
І знову Григорій відчув, як, мимоволі, кривить йому губи усмішка, винувата й благальна, він почервонів з сорому за свій невільний, не підвладний розумові вияв кволості. "Як по шкоді пес перед хазяїном",— соромом зігріла його думка, і на мить повстало перед очима: такою
самісінькою усмішкою ширив чорні атласні губи вбитий білогрудий пес, коли він, Григорій, хазяїн, владний і в житті його і в смерті, підходив до нього, і пес, падаючи на спину, оголював молоді різці? бив пухнастим рудим хвостом...
Пантелей Прокопович все тим же, незнайомим Григорієві голосом спитався: може, гості хочуть вечеряти? Тоді він накаже господині...
Іллівна, не чекаючи згоди, кинулась до печі. Рогач у ру" ках ЇЇ тремтів і вона ніяк не могла підійняти чавун з борщем. Спустивши очі, Дарка зготувала на стіл. Червоноармійці сідали, не христячись. Старий стежив за ними із страхом та неприхованою огидою. Нарешті не видержав, спитав:
— Богу, значить, не молитесь?
Тільки тут подоба усмішки майнула по губах Олександра. Під дружній регіт інших він відповів:
— І тобі б, старий, не радив! Ми своїх богів давно послали. ..— Запнувся, звів брови.— Бога немає? а дурні вірять, моляться оцим дерев'яшкам.
— Так, так... Вчені люди — вони, звісно, дійшли,—злякано погодивсь Пантелей Прокопович.
Перед кожним Дарка поклала' по ложці, але Олександр відсунув свою, попросив:
— Може є не дерев'яна? Бракує ще зарази набратись! Хіба це ложка? Недогризок!
Дарка спалахнула порохом :
— Свою треба мати, якщо чужими гребуєте!
— Но, ти нишкни, молодичко! Нема ложки ? Тоді дай чистого рушника, витру цю.
Іллівна поставила в мисці борщ, він і її попросив:
— Покуштуй сама спочатку, бабко!
— Нащо мені його куштувати? Мо, пересолений?— злякалась стара.
— Ти покуштуй, покуштуй ? Чи не підсипала ти гостям порошку якого...
— Зачерпни! Ну?—суворо наказав Пантелей Прокопо-
вич і стис губи. Після цього він приніс з прихатня шев-сьий струмент, підсунув до вікна вільховий цурупалок, що правив йому за стільця, приладнав у слоїку каганець і сів ІЗ старим чоботом в обіймах. У розмову більш не заходив.
Петро не' показувався з горниці. Там же сиділа з дітьми й Наталя. Докійка плела панчоху, притулившись до пічки, та після того, як один з червоноармійців назвав її "панночкою" ,і запросив повечеряти, вона пішла геть. Розмова вщухла. Повечерявши, червоноармійці закурили,! ііГ
— У вас можна курити ? — спитався рудобровий.
— Своїх курців повно,— охоче сказала Іллівна*
Григорій відмовився від запропонованої йому цигарки.
У нього все всередині тремтіло, до серця припливала ще-муча хвиля, коли поглядав на того, що застрелив собаку і ввесь час тримався проти нього визивно й зухвало. Він, як видно, хотів сутички й увесь час шукав нагоди дошкулити Григорієві, викликати його на розмову.
— В якому полку служили, ваше благородіє?
— В різних.
— Скільки наших вбив?
— На війні не лічать. Ти, товаришу, не думай, що я народивсь офіцером, я ним з германської прийшов. За бойові Заслуги дали мені лички ці...
— Я офіцерам не товариш! Вашого брата ми до стінки ставимо. Я— грішник — теж не одного на мушку посадовив.
— Я тобі от що скажу, товаришу... Негоже ти поводишся, неначе ви хутір з бою взяли. Адже ми самі кинули фронт, пустили вас, а ти як до завойованої сторони прийшов... Собак стріляти — це всякий зуміє, а беззбройного вбити й скривдити теж нехитра річ...
— Ти мене не вчи! Знаємо ми вас! "Фронт кинули" Якби не набили вам, так не кинули б. І розмовляти з тобою я можу по всякому.
— Покинь, Олександре! Набридло!— прохав рудобровий.
Але той вже підійшов до Григорія,.. ворушачи ніздрями,
дихаючи із сапом та свистом.
— Ти мене краще не чіпай, офіцере, а то лихо буде.
— Я вас не чіпаю.
— Ні, чіпаєш !
Прочиняючи двері, Наталя перехопленим голосом покликала Григорія. Він обійшов червоноармійця, що стояв проти нього, пішов і заточився на дверях, як п'яний. Петро зустрів його ненависним стогінливим шепотом:
— Що ти робиш ?... На чорта він тобі здався ? Чого ти З ним зв'язуєшся ?. І себе і нас згубиш! Сядь!..— Він силою штовхнув Григорія на скриню, вийшов до кухні.
Григорій роззявленим ротом жадібно ковтав повітря, із смуглих щок його спливав чорний рум'янець, і стьм'янілі очі набували слабенького блиску.
— Грицю! Грицуню ! Ріднесенький! Не зв'язуйся !— прохала Наталя, тремтячи, затикаючи роти готовим заревти дітям.
— Чого ж я не поїхав ?— спитався Григорій і тоскно глянув на Наталю.— Не буду. Цить! Серцеві не сила терпіти!
Згодом прийшло ще троз червоноармійців. Один, у високій чорній папасі, з вигляду начальник, спитався:
— Скільки поставлено на квартиру?
— Сім чоловіка,— за всіх відповів рудобровий, що перебирав співучі лади лівенки.
— Кулеметна застава буде тут. Потісніться.
Пішли. І зараз же зарипіли ворота. У двір в'їхало дві підводи. Один з кулеметів втягли' в сінці. Хтось палив сірники в темряві й люто матюкався. Під повіткою курили, на току, смикаючи сіно, запалювали вогонь, але ніхто з хазяїв не вийшов.