Григорій ЗНЯВ з убитого коня сідло, та ледве увійшов у посічений уламками набою очерет найближчої мокра-йини, як знову з рівними проміжками застукав кулемет. Польоту кулі не було чути, очевидно з бугра стріляли вже в якусь іншу ціль.
Годину перегодя він добрався до землянки сотенного.
— Зараз кинули теслярувати,— казав командир сотні,— а вночі неодмінно знов почнуть працювати. Ви б нам пат-рончиків підкинули, а то ж хоч кричи — по обіймі, по дві на брата.
— Патрони привезуть надвечір. Очей не спускай з того берега!
— І так дивимось. Сьогодні вночі думаю викликати охочих, щоб перепливли та подивились, що вони там будують.
— А чому ці$ї ночі не послав?
— Посилав, Григорій Пантелейовичу, двох, але вони забоялись на хутір іти. Біля берега пропливли, а на хутір— забоялись... Та й кого примусиш зараз? Справа ризикована, нахопишся на їхню заставу — і враз заворот крові зроблять. Поблизу своїх дворів чогось козачки не дуже завзятість виявляють... На германській, бувало, до чорта було ризикачів хрести добувати, а тепер не то що в глибоку розвідку,— у заставу й то не допросишся йти. А тут З жінками біда: поприходили до чоловіків, ночують тут же в шанцях, а вигнати не можна. Вчора почав їх вигонити, а козаки на мене сваряться: "Нехай, мовляв, смирніше поводиться, а то ми з ним живо упораймось" !
Григорій із землянки сотенного пішов у траншеї. Вони зигзагом тяглись лісом сажнів за двадцять від Дону. Дубняк, кущі чилизняку та буйний поріст молодих тополь ховали жовтий насип бруствера від очей червоноармійців. Ходи сполучення з'єднували траншеї з бліндажами, де відпочивали козаки. Коло землянок валялась сиза луска сушеної риби, баранячі кістки, сояшнииова лузга, недокурки, якісь клапті; на гілках висіли випрані панчохи, полотняні підштаники, онучі, жіночі сорочки й спідниці...
З найпершої ж землянки вистромила простоволосу голову заспана молодичка. Вона протерла очі, байдуже оглянула
Григорія; як ховрах у норі, зникла в чорному отворі виходу. У сусідній землянці тихо співали. З чоловічими голосами сплітався приглушений, але високий і чистий жіночий голос. Біля самісінького входу до третьої землянки сиділа немолода, чепурно вдягнена козачка. На колінях у неї покоїлась торкнута сивиною чубата голова козака. Він дрімав, зручно лежачи на боці, а жінка швиденько ськала йому, била на дерев'яній зубчастій гребінці чорноспинних головних вошей, відгонила мухи, що сідали на обличчя її підтоптаиого "дружечка". Якби не люте тарахкотіння кулемета за Доном, не гучне бухкання гармат, що доносилось за водою звідкись зверху, чи то з Мигулінського, чи то з Казанського юртів, можна було б подумати, що біля Дону табором стали косарі,— такий мирний був вигляд розташованої на лінії вогню Громківської повстанської сотні.
Вперше за п'ять років війни Григорій бачив таку надзвичайну позиційну картину. Не в силі здержати усмішку, він ішов повз землянки, і всюди погляд його натрапляв на жінок, що прислужували козакам, латали, штопали козацьку одежу, прали служивську білизву, варили їсти та мили посуд після немудрого полуднування.
— Нічого ви тут живете! З вигодами...— сказав сотенному Григорій, повернувшись до його землянки.
Сотенний оскирився:
— Живемо — краще нема куди.
— Дуже вже зручно! — Григорій нахмурився:—Жінок звідси прибрати зараз же! На війні — і таке!.. Базар тут у тебе чи ярмарок? Що це таке? Такечки червоні Дін перейдуть, а ви й не почубте, ніколи буде слухати, на жінках страждатимете... Жени всіх довгохвостих, як тільки смеркне! Д. то завтра приїду, і якщо забачу якусь у спідниці — в'язи тобі першому зверну!
— Та воно так... — охоче погоджувався сотенний. — Я сам супроти бабів, та що з козаками вді§ш ? Дисципліна впала... Жінки за чоловіками скучили, адже третій місяць воюймо.
А сам, багровіючи, сідав на земляні нари, щоб прикрити собою, кинуту на нари, червону жіночу завіску і, відвертаючись від Григорія, грізно косився на відгороджений рядниною куток землянки, звідки виглядало усміхнене каре око його власної жіночки...
LXII
Оксана Астахова оселилась у Вешенській у сво§ї двоюрідної тітки, що жила край станиці, недалечко від нової церкви. Першого дня вона разшукувала Григорія, але його ще не було у Вешенській, а на другий день допізна на вулицях і провулках свистали кулі, вибухали набої, і Оксана не наважилась вийти з хати.
"Викликав до Вешок, обіцявся — вкупі будемо, а сам гасад чорт-зна де!"—розлючено думала вона, лежачи в горниці на скрині, покусуючи яскраві, але вже блякнучі губи. Старенька тітка сиділа біля вікна, плела панчоху, після кожного гарматного пострілу христилась,
— Ох, господи Ісусе 1 Страх який! І чого вони воюють ? І чого вони завзялись один проти одного?
На вулиці, сажнів за п'ятнадцять від хати вибухнув набій. У хаті, жалібно брязкаючи, посипались віконні шибки.
— Тітко! Відійди ти від вікна, адже можуть в тебе влучити ! — прохала Оксана.
Старенька спід окулярів усмішливо оглядала її, з досадою відказувала:
— Ох, Оксано! Ну й дурна ж ти, як подивлюсь я на тебе! Що я, неприятель, чи що, їй? З якої речі вони стрілятимуть у мене?
— Ненароком уб'ють! Адже вони не бачать, куди кулі летять.
— Так ото і вб'ють! Так ото й не бачать! Вони в козаків стріляють, козаки їм, червоним тим, неприятелі, а я баба стара, удова, на що я їм потрібна? Вони знають, либонь, на кого їм цілити з рушниць, з гармат.
Опівдні вулицею, в напрямку до нижньої луки, промчав, пригнувшись до кінської шиї, Григорій. Оксана побачила його у вікно, вискочила на обвитий диким виноградом ганочок, гукнула : "Гришо !.." — але Григорій вже зник за поворотом, тільки курява, збита копитами його коня, помалу осідала на дорозі— Іягти навздогін 6}ла річ марна. Оксана постояла на ганку, заплакала злими сльозами.
— Це чи не Степан промчав? Чого ото вискочила, як шалена?—спитала тітка.
— Ні... Це — один наш хуторянин ... —крізь сльози відповідала Оксана.
— А чого ж ти сльозу зронила? — допитувалась цікава —старенька.
— І чого вам, тітонько, треба ? Не вашого розуму діло!
— Ще 6 пак ото не вашої о... Ну, значить, коханий промчав. Авжеж! З доброго дива ти 6 не закричала... Сама життя прожила, знаю!