— Куди ти, Наталю? — спитала Докійка, дивлячись, як Наталка уважно й суворо видивляється на своє обличчя в уламок дзеркала.
— Своїх піду відвідати, — збрехала та і почервоніла, вперше збагнувши, що йде на велику зневагу, на велику .моральну муку.
— Ти, Наталю, хоч би зроду раз зі мною на вулицю пішла, — причепурюючись попрохала Дарка. Підеш чи що, ввечорі?
— Не знаю, навряд.
— Ех, ти, чорниця. Тільки й нашого, поки чоловіків немає,— жартувала підморгуючи Дарка і, гнучка, переламувалась надвоє, роздивлялася в дзеркалі на мережаний поділ нової блакитнявої спідниці.
Як поїхав Петро Дарка дуже змінилася: відсутність чоловіка помітно відбивалась на ній. Якийсь неспокій прохоплювався в її поглядах, рухах, ході. Вона дбайливіше чепурилась у неділю, з грищ приходила пізно, зла, темніючи зіницями, скаржилася Наталці:
— Лишенько, їйбогу... Забрали козаків годящих, залишились на хуторі самі діти та старі.
— А тобі чого?
— Як то чого ? — дивувалася та, — на грищах ні з ким і пожартувати. Хоч би до млина випало самій їхати, а то із свекром дуже не розіграєшся...
Вона з цинічною одвертістю розпитувала Наталку:
— Як же ти, серце, без козака так довго терпиш?
— Годі тобі, безсовісна-, — шарілася Наталка.
— І не кортить тобі?
— А тобі, видно кортить?
— Кортить, матінко, — реготалася Дарка, рожевіючи і здригаючи крутими дугами брів. — Чого вже гріха таїти... Я б зараз і старого якогось розкачала, їйбогу. Ти подумай, два ж бо місяці, як Петра немає.
— Ти, Дарко', лиха доскочиш...
— Годі вже (тобі, поважна бабуся! Знаєм ми таких тишків. Ти, певне, не признаєшся.
— Мені і признаватись нема чого.
Дарка смішливо косилася на неї, кусаючи губи дрібними злими зубами, розказувала:
— Оце якось на грищах підсів до мене Тимко Маницьків, отаманів синок. Сидить пітний весь. Бачу, боїться починати... Потім руку мені тихенько, під пахву просунув, а рука' тремтить. Я притерпілась, мовчу, а саму злість пориває, хоч би вже хлопець був, а то так... шмаркач! Йому років шіснадцять, не більш, — бач яким кортить... Мовчу, сиджу, він лапав, лапав, та й шепоче: "Ходім до нас на тік!.." Ех, як я його!..
Дарка весело реготала, на обличчі її тріпотіли брови, примружені очі бризкали сміхом. — Отож я його й випарила. Як скочу: "Ах, ти такий, сякий! Щеня жовтороте! Та ти смієш мені таке верзти? Та то чи давно перестав уночі рибу під собою ловити?" Вже я йому, матері його книш, вичитала. ,
З Наталкою в них зайшлії стосунки прості й дружні. Та неприязнь, що спочатку була в Дарки до молодшої невістки, стерлася, і баби, різні на вдачу, у всьому не пбдібні одна до одної, зійшлись, жили дружньо.
Наталка одяглась і пішла з світлиці.
В сінях її дігнала Дарка.
— Ти мені'відімкнеш нині двері?
— Я дома в своїх, мабуть, заночую.
Дарка роздумуючи почухала гребінцем перенісся, крутнула головою.
Ну йди. Не хотіла Докійку про це просити, видно, доведеться.
Наталка сказала Іллівні про те, що йде до своїх і вийшла на вулицю. Від майдану їхали підводи з базару, йшли з церкви люди. Наталка пройшла два завулки і повернула ліворуч. На гору йшла поспішаючи. На перевалі оглянулась назад: під нею лежав залитий соняшною повіддю хутір, ясніли побілені хатки, на схилому даху млина відбиваючись іскрилось соняшне проміння, розтопленою рудою блищала бляха/
XIX
Війна і з Ягідного повисмикувала людей. Пішли Веніямин і Тихін; після, них стало ще глухіше, тихше, нудніше. Замість Веніямина прислуговувала старому генералові Оксана; товстозада Ликера взяла на себе роботу чорної куховарки і дробинниці. Дід Сашко сполучав обов'язки конюха з охороною. садка, тільки кучер був новий — статечний, старий козак, Микитович.
Цього року пан зменшив засів, постачив на ремонт з двадцятеро коней: залишились тільки рисисті породи, та трійка дончаків, що обслуговували потреби господарства. Пан час коротав на полюванні, з Микитовичем їздили на дудаків і вряди-годи баламутили округу полюючи з хортами.
. Від Григорія Оксана не часто діставала коротенькі листи, що сповіщали про те, що він поки живий, мовляв, і здоровий, службу виконує. Чи кріпився він, чи не хотів у листах показувати, а тільки й разу не вкинув він і слова про те, що важко йому, нудно. Листи дихали холодком, наче писав він їх з примусу, тільки в останньому листі прохопився фразою "...весь час у лавах, і вже мов би й надокучило воювати, возити за собою в саквах смерть". В кож-йому листі він довідувався про доньку, прохав писати про неї: "...пиши, як моя Тетянка росте і яка вона з себе стала? Недавно бачив її уві сні великою і в червоній сукні".
Оксана з вигляду мужньо терпіла розлуку. Все кохання її до Грицька перекинулось на дочку, і особливо після того, як переконалась, що справді від Грицька понесла вона дитину. Докази являло життя незаперечні: темнорусяве волосся дівчинки зійшло, нове росло чорне й кучеряве, міняли колір і очі, чорніючи, довшали в розрізі. З кожним днем дівчинка все разючіше нагадувала батька, навіть усмішка віддавала мелехівським, Грицьковим, звірюватим. Тепер не вагаючись пізнавала вона в дитині батька і від цього прикіпала до неї жагучим почуттям, — не було вже так, як раніше, коли підходила вона до колиски і сахалася, примітивши на сонному личку дівчинки якийсь неясний натяк, найменшу схожість з ненависними рисами Степанового обличчя.
Цідилися дні, і після кожного осідала в душі Оксаниній терпка гіркота. Тривога за життя коханого гостреньким' свердельцем свердлувала, мозок, не покидала її вдень, навідувалась і вночі і тоді те, що копичилось у душі, загнуздане до часу волею, рвало греблі; ніч, всю до раня, билася Оксана в німому крикові, в сльозах, кусаючи руки, щоб не збудити дитину, втішитй крик і моральний біль вбити фізичним. У пелюшки виплакувала зайвину сліз, думаючи в дитячій своїй наївності: "Грицькова дитина — він серцем повинен відчути, як тужу за ним".
Після таких ночей уставала вона, мов побита: ломило все тіло, настирливо, невтомно стукали в скронях срібні молоточки, в спущених, колись юно-пухлих кутках тепер змужнілого рота залягав смуток. Старіли Оксану палючі ночі...
У неділю якось подала вона панові сніданок і. вийшла на ґанок; до воріт підійшла жінка. Билися під білою хусткою страх які знайомі очі... Жінка натиснула клямку й увійшла в двір. Оксана зблідла, пізнавши Наталку, цоволі рушила назустріч. Вони зійшлись на середині двору. На чириках Наталчиних лежала густа дорожня курява. Вона зупинилась, мертво спустивши великі робочі руки, дихтіла, намагаючись і не можучи випростати покалічену шию; тому здавалось, що дивиться вона кудись у бік.