А за рік приїхали в ошатній бричці старости до Оксани. Високий крутошиїй і ставний Степан відданиці сподобався, на осінні м'ясниці призначили весілля. Видався такий передзимовий з морозцем і веселим льодозвоном день, обкрутили молодих: з того часу й оселилась Оксана в Астаховськім домі молодою господинею. Свекруха, висока, зігнута якоюсь жорстокою бабською хворобою стара, другого ж дня після весілля рано збудила Оксану, привела її на кухню і, безцільно переставляючи рогачі, сказала:
— Ось що, люба моя невістонько, взяли ми тебе не кохатися та не вилежуватися. Іди передій корови, а потім ставай до печі, варити. Я — стара, неміч перемагає, а хазяйство ти до рук прибирай, за тобою воно ляже.
Того ж дня в коморі Степан обмірковано і страшно вибив молоду жінку. Бив у живіт, у груди, в спину; бив так, щоб не видно було людям. З того часу почав він гуляти на стороні, плутався з гулящими жалмерками, уходив мало не щоночі, замкнувши Оксану в коморі або в світлиці.
Років півтора не прощав їй кривду, аж, поки знайшлася дитина. Після цього притих, але на ласку був скупий і по-старому рідко ночував вдома.
Велике з чималеньким товаром господарство затягло Оксану роботою. Степан працював ледачувато: начесавши чуба, йшов до товаришів покурити, перекинутися в карточки, погомоніти про хутірські новини, а худобу порати доводилося Оксані, орудувати в господарстві — їй. Із свекрухи була погана помічниця. Наклопотавшись, падала на ліжко і, зши-ливши ниткою збляклу жовтавість губ, дивлячись на стелю визвірилими з болю очима, стогнала, стискалась у жмуток. В такі хвилини на обличчі її, поплямованому чорними потворно великими родинками, виступав рясний смердючий піт; в очах набирались і часто, одна по одній, стікали сльози. Оксана, кинувши роботу, забивалась десь у куток і з жахом і жалістю дивилась на свекрушине обличчя.
За півтора роки стара померла. Ранком в Оксани почались передпологовь корчі, а на полудень, за годину до появи дитини, свекруха померла на ході, коло дверей старої стайні. .Бабка, що вибігла з куреня попередити п'яного Степана, щоб не ходив до породіллі, побачила Оксанину свекруху, що лежала з підкорченими ногами. Оксана прив'язалась до чоловіка після народження дитини, але не було в неї до нього почуття, була гірка бабська жалість та звичка. Дитина померла, не проживши й року. Старе розгорнулось життя. І коли Мелехов Грицько, залицяючись, став Оксані поперек дороги, — з жахом побачила вона, що її тягне до чорного ласкавого парубка. Він вперто, з бугаїною настирливістю, її приборкував. І оця-о впертість і була страшна Оксані. Вона бачила, що він не боїться Степана, нутром почувала, що так він від неї не відступиться, і, розумом не бажаючи цього, опираючись всіма силами, помічала за собою, що святами і в будні почала пильніше чепуритися, себе туманячи, намагалась частіше навертатись йому на очі. Тепло й приємно було їй, коли чорні Грицькові очі ласкали її важко й несамовито. На світанку, прокидаючись доїти корову, вона посміхалась і, ще не усвідомлюючи чому, згадувала: "Нині щось є радісне. Що ж? Грицько... Грицунь..." Лякало її це нове почуття, і в думках ішла напомацки, обережно, мов через Дін березневим ніздруватим льодом.
Вирядивши Степана до таборів, вирішила з Грицьком бачитись якнайрідше. Після ловів волоком рішення це ще більше зміцнилося. 5
— Дарку візьмете, чи що ? — спохмурніла стара.
Пантелей Прокопович махнув рукою—"відчепись", мовляв.
— Треба буде — візьмемо. Полуднувати збирай, чого стоїш, розкрилилась!
Стара загриміла заслінкою, витягла з печі нагрітий борщ. За столом Пантелей Прокопович довго розказував про поділ, та шахраюватого отамана, що мало не ошукав увесь сход.
— Він і торік змахлював, — зайшла в розмову Одарка, —
відводили ділянки, так він усе вмовляв Меланку Фролову мірятися. і
— Стерво давнє, — жував Пантелей Прокопович.
— Тату, а класти, громадити хто буде?—'Несміливо спитала Докійка.
— А ти що робитимеш?
— Самій, тату, важко.
—> Ми Оксанку Астахову покличемо. Степан якось просив викосити йому. Треба задовольнити.
Другого дня ранком до Мелеховського двору під'їхав верхи на засідланому білоногому жеребці Митько Коршунов. Накрапував дощ. Хмарь висіла над хутором. Митько, перехилившись з кульбаки, відчинив фіртку і в'їхав на двір. З ґанку до нього озвалась стара.
— Ти, звихрений, чого прибіг?—'Спитала вона з видимим невдоволенням. Не любила стара одчайдушного і битливого Митька.
— І чого тобі, Ільківно, треба? — прив'язуючи коня до бильців ґанку, .здивувався Митько. — Я до Грицька приїхав. Де він?
— Під повіткою спить. Тебе, що ж, чи не родимець ударив? Пішки, виходить, не можеш ходити?
— Ти, тітонько, на всяку дірку цвях! — образився Митько. Похитуючись, помахуючи і ляскаючи гарненьким малахаєм по халявах лякованих чобіт, пішов він під повітку. Григорій спав на знятій з коліс гарбі. Митько, мружачи ліве око, мов націлюючись, шмагнув Григорія Малахаєм.
— Вставай, мужик!
"Мужик" у Митька була найбільша лайка. Григорій скочив спружиною.
— Ти чого?
— Годі зорювати. т
— Не дурій, Митьку, поки не розсердився...
— Вставай, діло є. .
— Ну?
Митько присів на полудрабку, збиваючи з чобота малахаєм присохле болото, сказав:
— Мені, Грицьку, образливо...
— Ну?
— Та як же, — Митько довго вилаявся, — як сотник, так уже й пишається.
Спересердя він, не розплющуючи зубів, швидко кидав словами, ноги йому тремтіли. Григорій трохи підвівся.
— Який сотник?
Хапаючи його за рукав сорочки, Митько вже тихше сказав:
— Зараз сідлай коня і побіжимо на .займище. Я йому покажу! Я йому так і сказав: "Давай, ваше благородіє, спробуємо".— "Веди, — каже, — всіх друзів-товаришів, я вас всіх покрию, бо мати моєї кобилиці в Петербурзі на офіцерських гонах призи діставала". Та про мене його кобила і з матір'ю,— хай їм сказ!'—а я жеребця не дам випередити!
Григорій похапцем одягнувся, Митько ходив за ним назирці, заїкуючись від злости розказував:
— Приїхав гостювати до Мохова купця цей самий сотник. Стривай, як він на прізвище? Либонь, Листницький. Такий з себе огрядний, сурйозний. В окулярах. Ну, та хай! Дарма, що він в окулярах, а жеребця не дам випередити!