На узліссі, коло старої шпичастої каплички з іржавим розп'яттям, залишилися Григорій Мелехов, урядник, козак з молодих Силантьєв, Чубатий і Михась Кошовий.
— Спішуйся, хлопці,—наказав урядник.—Кошовий, одведи коні он за ці сосни,—так, он за ці, що буйніші.
Козаки лежали під поламаною засохлою сосною, курили; урядник очей не відривав від бінокля. Кроків за десять від, них хвилювалось, висипаючись, незібранежито. Виложене вітром колосся горбилося й сумно шаруділо. Півгодини пролежали козаки, перекидаючись лінивими фразами. Десь
праворуч від міста неугавний коливався гарматний гуркіт. Григорій підповз до хліба і, вибираючи повні колоски, обминав їх, жував чорстве, перестояле зерно.
— Мов би австрійці! — півголосом скрикнув урядник.
— Де?—стрепенувся Силантьєв.
— Онде з лісу. Правіш дивись!
Купка вершників виїхала з-за далекого переліску. Зупи-. нившись, вони розглядали поле задалеко вип'яченими мисами лісу, потім рушили в напрямку до козаків.
— Мелехов!—покликав урядник.
Григорій поповзком дістався до сосни.
— Підпустимо ближче й пальнемо. Готуй ґвиитівку, хлопці!—схвильовано шепотів урядник.
Вершники, забираючи праворуч, їхали ступою. Четверо лежали під сосною мовчки, дух тамуючи.
— ...аухт, капраль!—донесло вітром молодий гучний голос.
Григорій підвів голову: шість угорських гусарів, в гарних,
розшитих шнурками куртках їхали купкою. Передній, на вороному великому коні, держав на руці карабін і не голосно, басовито, сміявся.
— Крий!—прошепотів урядник.
"Гу-гу-гак!" — гукнув випал.
"Ака-ка-ка—как-ак!"—загавкала ззаду луна.
— Чого ви? — перелякано крикнув з-за сосен Кошовий і по конях:—Трррр, проклятий! Сказився! Тю, чорт!—голос його прозвучав тверезо-голосно. Хлібами скакали, розбившись розстрільнею гусари. Один з них, той, що їхав попереду ситим вороним конем, стріляв угору. Останній, відсталий, припадаючи до шиї коня, оглядався, держачи лівою рукою кепі.
Чубатий скочив перший і побіг, плутаючись ногами в житі, держачи напереваги Гвинтівку. Сажнів за сто упавши хвицав ногами кінь; коло нього без шапки стояв угорський гусар, потирав забите при падінні коліно. Він щось крикнув ще здалека і підняв угору руки, оглядаючись на товаришів, що скакали віддалеки. Все це сталося так швидко, що Григорій стямився тільки тоді, коли Чубатий підвів полоненого до сосни.
— Скидай, вояче! — крукнув він, грубо потягши до себе палаш.
Полонений ніяково посміхнувся, заметушився. Він швиденько почав здіймати ремінь, але руки помітно тремтіли, йому ніяк не вдавалося відстібнути пряжку. Григорій обережно допоміг йому і гусар — молодий, рослий, повновидий, хлопець, з крихітною бородавкою, приліпленою в кутку голеної верхньої чгуби, вдячно йому всміхнувся, закивав головою. Він наче зрадів, що його звільнили від зброї, покопався в кишені, оглядаючи козаків, дістав шкіряного кисета і заґерґотів щось, на мигасх пропонуючи покурити.
— Частує, — посміхнувся урядник, а сам уже мацав у кишені папірця.
— Закурюй чужого, — реготав Силантьєв.
Козаки скрутили цигарки, закурили. Чорний люлечний тютюн міцно вдарив у голови.
— — Гвинтівка його де? — жадібно затягуючись, спитав урядник.
— Ось вона, — показав Чубатий з-за спини перестрочений жовтий ремінь.
— Треба його до сотні. В штабі, певне, потрібують язика. Хто пожене, хлопці? — спитав урядник, пирхаючи і обводячи козаків посоловілими очима.
— Я проведу, — зохотився Чубатий.
— Ну, жени.
Полоненик, видимо, зрозумів, почав усміхатися кривою, жалісною усмішкою; пересилюючи себе, він метушився, вивернув кишені і сував козакам почавлену вогку шоколяду.
— Русин їх.... Найн... Найн австріц! — він перекручував слова, смішно. жестикулював і все сував козакам пахучу м'яку шоколяду.
— Зброя є ще? — спитав його урядник.—Та ти не ґерґочи, однаково не зрозуміємо. Ліворверт є? Бах-бах є? (урядник натиснув уявного цинґля). Полонений шалено замотав головою.
— Не єсть! Не єсть!
Він охоче дав себе обшукати, пухлі щоки його тремтіли. З подертих на коліні рейтузів стікала кров, на рожевому тілі видно було садно. Він прикладав до нього.хустку, кривився, цмокав губами, безупинно говорив... Кепі його залишився коло забитого коня, він просив дозволу піти взяти ковдру, кепі і записну книжку, в ній бо фотографія його рідних, урядник даремно намагався його зрозуміти і безнадійно махав рукою.
— Жени.
Чубатий узяв у Кошового свого коня, сів, поправляючи ремінь гвинтівки, показав рукою.
— Іди, служивий, теж вояка, матері твоїй ніколи!
Підбадьорений його усмішкою, полонений посміхнувся і, ступаючи поруч з конем, навіть з улесливою. фамільярністю поплескав долонею по сухій гомілці Чубатого. Той суворо відкинув його руку, натягнув поводи, пропускаючи його вперед.
— Іди, чорт! Жартувати удумав?
Полонений винувато заквапився, пішов уже серйозний, часто оглядаючись на козаків. Біляві його кудли задиркувато стирчали на чолопку. Таким він і залишився в пам'яті
Григорія: накинута наопашки розшита гусарська куртка, біляві сторч звихрені кудли і впевнена брава хода.
— Мелехов, піди його коня розсідлай, — наказав урядник і з жалем плюнув на недокурка, що вже —припікав пальці.
Григорій зняв з забитого коня сідло, чомусь підняв шапку, що лежала недалеко. Він понюхав підшивку, відчув пряний запах дешевого мила і поту. Ніс сідло і бережно держав у лівій руці гусарське кепі. Козаки, сидячи навпочіпки під сосною, рились у саквах, розглядали небаченої форми сідло.
— Тютюнець добрячий у нього, — треба було б ще на цигарку попроситй, — пошкодував Силантьєв.
— Так, що правда, то правда, добрий тютюн.
. — Наче аж солодкий, так маслом у горлі і йде... — урядник зідхнув, згадуючи і проковтнув слину.
За кілька хвилин з-за сосни показалася голова коня. Чубатий їхав назад.
— Ну?... — перелякано скочив урядник. — Пустив?
Помахуючи нагайкою, Чубатий під'їхав, спішився, потягся, розминаючи плечі.
— Куди подів австрійця? — допитувався, підступаючи урядник.
— Чого лізеш? — огризнувся Чубатий. — Побіг він... Думав утекти...
— Пустив?
— Виїхали на просіку, він і дременув... Зарубав я його.
— Брешеш ти! — крикнув Григорий. — Ні за що вбив!
— Ти чого галасаєш? Тобі яке діло?