— Грицю, де ти?.. — плаксивий Оксанин голос.
— Чого ж ти не відкликалась?.. — сердито кричить Григорій, рачки вибираючись на берег.
Сівши навпочіпки, тремтячи розбирають сплутаний жужмом волок. З розпірки подертої хмари вилуплюється місяць. За займищем стримано поговорює грім. Лисніє земля неві-браною вогкістю. Небо, випране дощем, суворе й ясне.
Розплутуючи волока, Григорій вдивляється в Оксану. Обличчя її бліде, мов та крейда, але червоні, трішки вивернуті губи вже сміються.
— Як воно жбурне мене на берег, — переводячи дух, розказує вона, — розуму відбігла. Злякалась на смерть! Я гадала— ти втоп.
їхні руки стикаються. Оксана намагається просунути свою руку в рукав його сорочки.
— Як у тебе тепло в рукаві, — жалісно каже вона, — а я замерзла. Кольки тілом пішли.
— Ось він, проклятущий сомяка, де загатив!
Григорій розсовує на середині волока діру аршина в півтора.
Від коси хтось біжить. Григорій пізнає Докійку. Ще здалека кричить до неї.
— Нитки в тебе?
— Тутоньки.
Докійка, засапавшись, підбігає.
— Ви чого ж тут сидите? Татко прислали, щоб скорше йшли до коси. Ми там лантух чечуги наловили! — в голосі Докійчинім неприхована перемога.
Оксана, ляскаючи зубами, зашиває діру у волоці. іРистю, щоб зогрітись, біжить на косу.
Пантелей Прокопович крутить цигарку рубчастими від води*і опухлими, мов у втопленика, пальцями; пританцьовуючи хвалиться:
— Раз забрели — вісім штук, а вдруге... — він робить передишку, закурює і мовчки показує ногою на лантух. Оксана з цікавістю заглядає. В лантусі скреготливий скрип: треться жива ще чечуга.
— А ви чого ж відбилися?
— Сом волока просадив.
— Зашили?
— Абияк, петлі позчіплювали...
— Ну, дійдемо до коліна й додому. Заходь, Грицько, чого ж забарився?
Григорій переступає задубілими ногами. Оксана тремтить так, що Григорій через волок відчуває її тремтіння.
— Не трусись.
— І рада б, та дух не переведу.
— Давай, ось що... Давай вилазити, хай вона сказиться риба ця!
Великий сазан майнув через волок золоченим Гвинтом.
Прискорюючи кроки, Григорій загинає волок, Оксана, зігнувшись, вихоплюється на берег... По піску шарудить, зринаючи назад, вода, тріпонеться риба.
— Займищем підемо?
— Лісом ближче. Гей, ви, там швидко?
— Йдіть, доженемо. Волока ось пополощемо.
Оксана, морщачись, викрутила спідницю, підхопила на плечі лантух з уловом і майже ристю пішла по косі. Григорій ніс волока. Пройшли сажнів із сто. Оксана заохала.
— Не сила мені!.. Ноги з пару зійшлися.
— Ось тогорічна копиця, може погрієшся?
— Справді бо. Поки додому дотягнеш — померти можна.
Григорій зсунув набік шапку копиці, вигорнув яму. Ле-
жале сіно вдарило гарячим запахом прілі.
— Лізь усередину. Тут як на пічці.
Оксана, кинувши волока, по шию зарилася в сіно.
— Ото розкіш!
Здрігаючись з холоду, Григорій приліг поруч. Від мокрого Оксаниного волосся віяв ніжний хвилюючий запах. Вона лежала, закинувши голову, мірно дихаючи напіввідкритим ротом.
— Волосся в тебе дурноп'яном пахне. Знаєш, так — квіткою білою... — шепнув прихиляючись Григорій. Вона промовчала. Тьмяний і далекий був її погляд, втуплений на ущерб колосистого місяця.
Григорій, випроставши з кишені руку, раптом притягнув її голову до себе. Вона різко рвонулася, підвелася.
— Пусти!
— Примовч.
— Пусти, а то гукну!
— Стривай но, Оксано...
— Дядько Пантелей!..
— Мо', заблудили? — зовсім близько, з хащів глоду, обізвався Пантелей Прокопович. Григорій, зімкнувши зуби, скочив з копиці.
— Ти чого гукаєш? Заблукали чи що? — підходячи перепитав старий. .
Оксана стояла коло копиці, поправляючи зсунуту на потилицю хустку, над нею курилася пара.
— Заблудити то ні, а от замерзла була.
— Тю, бабо, а ось гля, копиця. Погрійся.
Оксана посміхнулася, нахилившись по волок.
V.
До хутора Сетракова—місця таборових зборів— шістдесят верстов. Петро Мелехов і Астахов Степан їхали на одній бричці. З ними ще троє козаків-хуторян: Хведот Бо-довськів, молодий, калмикуватий і рябий козак, другочерго-вик ляйб-ґвардії Отаманського полку Хрисанф Токін, на прізвище Христоня, і батареєць Томілін Іван. У бричку після першої ж годівлі запрягли двовершкового Христониного коня і вороного Степана Астахова. Інші троє коней, засідлані, йшли ззаду. Правив здоровенний і дурнуватий, як і всі отаманці, Христоня. Колесом, зігнувши спину, сидів він спереду, застував халабуді світло, лякав коні гулким октавистим басом. В бричці, напнутій новеньким брезентом, лежали покурюючи Петро Мелехов, Степан і батареєць Томілін. Хведот Бодовськів ішов ззаду; видно не в тяготу було йому стромляти в куряну дорогу криві свої калмицькі ноги.
Христонина бричка йшла першою. Ззаду тягнулись ще сім або вісім запрягів з прив'язаними засідланими і незасідла-ними кіньми.
Вихрились над дорогою регіт, крики, тягучі пісні, кінське форкання, дзвяк порожніх стремен.
У Петра в головах торба на сухарі. Лежить Петро і крутить жовтого довжелезного вуса.
— Степане!
— А?
— ...на! Давай служивську вдаримо?
— Парко дуже. Зсохлося все.
— Шинків немає на ближчих хуторах, не сподівайся!
— Ну, заводь. Да ти ж бо не мастак. Ех, Грицько ваш дишканить! Потягне, чисто нитка срібна, не голос. Ми з ним на вулиці горлали.
Степан закидає голову, прокашлявшись, заводить низьким звучним голосом:
Ех, ти, зіронька-зірниця.
Рано на небо зійшла....
Томілін по-бабськи підпирає долонею щоку, підхоплює тонким зойкливим підголоском. Усміхаючись, заправивши вуса в рота, дивиться Петро, як у грудастого батарейця синіють від зусилля вузлики жил на скронях.
Молода,—ой молодиця Пізно по воду пішла...
Степан лежить до Христоні головою, повертається, спираючись на руку, туга гарна шия рожевіє.
— Христоня, поможи!
А хлопчисько догадався,
Став коня свого сідлать...
Степан переводить на Петра усміхливий погляд витріщених очей, і Петро, витягши з рота вуса, приєднує голос. Хри-стоня, роззявивши непомірну закуйовджену щетиною пащу, реве, стрясаючи брезентову покрівлю халабуди:
Засідлав коня гнідого—
' Молодицю доганять.;.
Христоня кладе на ребро аршинну босу ступню ноги, чекає, поки Степан почне знову. Той, заплющивши очі, — спітніле обличчя в тіні, — ласкаво веде пісню, то знижуючи голос до шепту, то підносячи до металевого дзвону.