— А меткий цей...
— Ач, махнув через паркан, мов хорт!
Вахмістр Каргін відстав від сотні і під сміх, що прокотився по лавах козаків, опустив списа.
— Біжи, жидюго, заколю!..
Єврей перелякано позіхнув ротом і побіг. Вахмістр наздогнав його, ззаду шмагнув нагайкою. Григорій бачив, як єврей спіткнувся і, закриваючи обличчя долонями, повернувся до вахмістра. Крізь тонкі пальці його цівкою приснула кров.
— За що?.. — з риданням у голосі крикнув він.
Вахмістр, маслячи в усмішці круглі, мов казьонні гудзики,
шулячі очі, відповів, від'їжджаючи:
— Не ходи босий, дурню!
За селом, у лощині порослій лататтям та осокою, сапери докінчувли просторий місток. Недалеко стодв, гудучи й здригаючись автомобіль. Коло нього метушився шофер. В авто-білі відкинувшись напівлежав гладкий сивий генерал, з гострою борідкою і вислими торбами щок. Поруч, держачи під козирок, стояв командир 12 полку, полковник Каледін і командир саперного батальйону. Генерал смикаючи рукою ремінець польової торби, гнівно викрикував, адресуючись до саперного офіцера.
— Вам наказано ще вчора закінчити роботу! Мовчати! Про те, щоб підвезти будівельний матеріал, ви мусіли потурбуватись раніш. Мовчати! — гримів генерал, не вважаючи на те, що офіцер, замкнувши рота, лише тремтів губами. — А тепер як мені проїхати на той бік? Я вас питаю, капітане, я-а-к мені проїхати?..
Сидячи ліворуч генерала, молодий, чорновусий генерал витирав сірники, закурюючи сигару, посміхаючись. Саперний капітан, вигинаючись, щось показував у бік мосту. Сотня пройшла проз, спустилась над мостом у лощину. Буро-чорне болото вище колін забирало ноги коней, зверху, з мосту,, сипалось на козаків біле пір'я соснових трісок.
Опівдні проминули кордон. Коні плигали через повалений строкатий прикордонний стовп. Гарматний гук гуркотів праворуч. Віддалік червоніли черепичні дахи фольварку. Сонце разило землю прямовисним промінням. Осідав гіркий важкий порох. Командир полку видав наказа вислати передній дозір. З четвертої сотні виїхала третя чота з чотовим офіцером сотником Семеновим: Ззаду в сірому мариві куряви залишився розчленений на сотні полк. Загін з двадцятьох з лишком козаків поскакав, минаючи фольварок, по зморщеній зачерствілими коліями дорозі.
Сотник відвів роз'їзд верстви на три і зупинився, звіряючись з мапою. Козаки з'їхались купою покурити. Григорій зліз було попустити попругу, та вахмістр блиснув на нього" очима:
— Я тобі чортів усиплю! На кінь!
Сотник закурив, довго протирав вийнятий з чохла бінокль. Перед ними, пройнята полуденною спекою, лежала рівнина.
Праворуч зубчатилась окрайка лісу, в неї вганялося загострене при тому кінці жало дороги. Верстви за півтори від них виднілось село, над ним покарбований кручами глинястий берег річки і скляна прохолода води. Сотник довго дивився в бінокль, мацаючи очима омертвілі в безлюдді вулиці, але там було порожнє, мов на кладовищі. Вабила зазивно блакитна стежка води.
— Треба гадати — Королівка? — показав сотник на село очима..
Вахмістр під'їхав до нього мовчки. Вираз його обличчя без слів казав: "Вам краще знати. Наше.діло маленьке". ‘
—Проїдемо туди, — нерішуче сказав сотник, ховаючи бінокля і кривлячись, мов від зубного болю.
— Не напоремось на них, ваше благородіє?
— Ми обережно. Ну, рушаймо.
Прохір Зиков — ближче до Григорія. Коні їх ішли поруч. На спустілу вулицю виїхали з осторогою. Кожне вікно загрожувало розправою, кожні розчинені двері комори викликали, при погляді на них, почуття дикої самотности і противний дріж вздовж спинного хребта. Магнетом притягало погляди до парканів і рівчаків. В'їхали хижаками, — так блакитної зимової ночі з'являються біля оселі вовки, — але вулиці були порожні. Запаморочно гуділа тиша. З розчиненого вікна якогось будинку почувся наївний бій дзиґарів, звук їх тріскався пострілами, * і Григорій помітив, як сотник, що їхав попереду, здригнувся,— рукою конвульсійно лапнув кабур револьвера.
В селі не було ні духа. Роз'їзд убрід переїхав річку, вода доходила коням до черева, вони охоче йшли в воду, і пили на ході, загнуздані, понукувані. Григорій жадібно вдивлявся у збаламучену воду; близька й неприступна вона тягнула до себе непереможно. Коли б можна було, він скочив би з сідла, ліг не роздягаючись під дрімотне шепотіння води, так, щоб холодом і остудою пошинувало спину й мокрі від поту груди.
За селом з горбка видно було місто: квадрати кварталів, муровані будівлі, плеса садків, шпилі костьолів.
Сотник виїхав на западисту верхівку горба, приставив до очей бінокль.
— Он вони! — крикнув, ворушачи пальцем лівої руки*
Вахмістр, за ним по одному козаки, виїздили на випалену
сонцем верхівку, вдивлялись. Вулицями, малесенькі звідси, сновигали люди, загачували завулки обози, мельтешились хіннотчики.
Григорій, мружачись, дивився з-під долоні, він розпізнавав навіть сіру чужу фарбу мундирів..
Над містом буріли недавно викопані лігва шанців, на них кишів люд.
— Скільки їх... — здивовано протягував Прохір.
Інші мовчали, затиснуті в кулаці одйо почуття. Григорій прислухався, як прискорено кидалося серце (наче хтось маленький, але важкий там, у лівому боці грудей, робив біг на місці) і розумів, що при погляді на цих чужих людей його опановує зовсім інше почуття, ніж те, яке відчував він на маневрах, бачачи "ворога".
Сотник у польовій книжці робив якісь нотатки олівцем. Вахмістр зігнав з горба козаків, поспішив їх, піднявся до сотника. Він поманив Григорія пальцем:
— Мелехов!
— Я.
Григорій зійшов на пагорб, розминаючи затерплі ноги. Сотник подав йому згорнутий учетверо папірець.
— У тебе кінь найкращий. До командира полку. Чвалом.
Григорій сховав на грудях папірець, зійшов до коня, спускаючи на підборіддя ремінець кашкета.
Сотник дивився йому вслід, почекав, поки Григорій сів на коня, і кинув погляд на ручного годинника.
Полк підтягувався до Королівки, коли Григорій прискакав з донесінням. Полковник Каледін наказав адьютантові, і той закурив о першої сотні.
Четверта сотня текла по Королівці і швидко, мов на муштрі, розгорнула лави за околицею. Від пагорба з козаками третьої чоти підскакав сотник Семьонов..