— Наслідника.
— Станичнику, якого полку?
— Ей, односуме, забагатів, матері твоїй чорт!
— Га, Стецько, ти звідкіля?
— Отаман казав, на всякий випадок, мовляв, зігнали.
— Ну, козацтво, держись!
— Ще б рік почекати їм, вийшов би я з третьої черги.
— А ти, діду, навіщо? Хіба не обламав службу?
— Як почнуть народ кришити, — і до дідів доберуться.
— Монопольку закрили, греби їх, розгреби!
— Е-е, ти, тютя! У Мартоньки хоч' барило можна купити. Комісія почала огляд.
До управи троє козаків провели п'яного закривавленого козака., Відкидуючись назад, він рвав на собі сорочку, закочуючи калмицькі очі, хрипів:
— Я їх, мужиків, так їх, перетак, в кр-р-р-ров! Знай донського козака!
Навколо, відсуваючись, хвально посміхались, співчували.
— Крий їх!
— За що його збатували?
— Мужика якогось вибив.
— їх варто!
— Ми їм ще вріжемо!
— Я "брате, 1905 року був на приборканні. Ото сміху.
— Війна буде — нас знову приборкувати ганятимуть.
— Годі! Хай вільних наймають. Поліція хай, а нам, либонь, і соромно.
Коло прилавку Мохівської крамниці тиск, штовханина. До хазяїв пристав підпилий Томілін Іван. Його умовляв, розводячи руками, сам Сергій Платонович; спільник його, Віктор Константинович Цяця, посувався назад до дверей.
— Ну, сцо це таке?.. Слово цести, це бескецтво! Хлоп-цику, збігай до отамана.
Томілін, витираючи об шаравари пітні долоні, грудьми напирав на похмурого Сергія Платоновича:
— Притиснув з векселем, гад, а тепер торопієш? Отож бо! І морду наб'ю, шукай з мене! Загарбав наші козацькі права. Ех, ти, суче вим'я! Гад!
Хуторський отаман лив масло радісних слів козакам, що товпились навколо.
— Війна? Ні. Не буде: їх благородіє, військовий пристав, казали, що це для наочности. Можете бути спокійні.
— Добре! Як повернусь додому, зразу ж на поле.
— Ще б пак, справа ж стоїть!
— Скажи, коли ласка, що начальство собі думає? У мене ж більше як сто десятин засіву.
— Тимко! Перекажи нашим, завтра, мовляв, повернемось.
— Начебто афішку читають? Гайда туди.
Майдан гомонів до пізна.
Через чотири дні червоні поїзні валки везли козаків з полками і батареями до російсько-австрійського кордону.
Війна!..
В загородах коло ясел кінське сопіння і смачний запах гною. В вагонах ті самі розмови, пісні найчастіше.
Сколихнувся, схвилювався Православний, тихий Дін.
І слухняно обізвався і На монархів заклик він.
На станціях цікаво-побожні погляди, що мацають козацькі випуски на шараварах, обличчя, що ще не змили робочу густу засмагу.
Війна!.. *
Газети, що захлинаються виттям...
На станціях козачим ешельонам жінки махали хусточками, всміхалися, кидали цигарки й солодощі. Тільки під Воронежем до вагону, де парився ще з тридцятьма козаками Петро Мелехов, заглянув п'яненький. старий залізничник, спитав, поводячи тоненьким носиком:
— їдете?
— Сідай з— нами, діду, за всіх відповів один.
— Люба ти моя... гов'ядинка! — і довго докірливо хита* головою.
В останніх числах червня полк виступив на маневри. З наказу штабу дивізії полк походним порядком пройшов до міста Рівного. В околицях його розташовувались дві піхотні дивізії і частини кінної. Четверта сотня стала постоєм в селі Владиславці.
Тижнів через два, коли сотня, змучена довгим маневруванням, розташувалась в містечку Заборонь, з штабу полку прискакав сотенний командир, підосавул Полковніков. Григорій з козаками своєї чоти відлежувався під наметом. Він бачив, як вузьким річищем вулиці на вмиленому коні проскакав підосавул.
У дворі заворушились козаки.
— Либонь знову виступати? — висловив здогад Прохір Зиков і вижидально прислухався.
Чотовий урядник заткнув у підшивку кашкета голку (він* зашивав подерті шаравари).
— Не інакше, як виступати.
Не дадуть і відпочити, чорти!
— Вахмістр' казав, що бригадний командир приїде. "Та-та-та — трі-трі-та-ті-та!.." — плеснув сурмач тривогу.
Козаки посхоплювалися.
— Куди кисета запроторив? — заметушився Прохір.
— Сі-і-д-ла-ти!
— Пропади він, твій кисет! — на бігу крикнув Григорій.
У двір убіг вахмістр. Придержуючи рукою шаблю, про-
тюпцяв до конов'язі. Коні засідлали в належний за статутом термін. Григорій рвав приколи намету; йому встигнув ше-потнути урядник:
— Війна, хлопче!.
— Брешеш?
— І от тобі бог, — вахмістр сповістив!
Зірвали намети. На вулиці шикувалася сотня.
Командир сотні на розпаленому коні крутився перед
лавами.
— Чотовими колонами!.. — повиснув над лавами його дзвінкий голос.
; Зацокотіли копита коней. Сотня на ристях вийшла з містечка на тракт. Від села Кустень перемінним алюром ішли до полустанка перша та п'ята сотні.
Через день полк вивантажився на станції Верби, за тридцять п'ять верст від кордону. За станційними, березками займалося на зорю. Погідний обіцяв бути ранок. На коліях гуркотів паротяг. Блищали відлаковані росою рейки. По мостинах хропучи сходили з вагонів коні. За водотягом перекликання голосів, басовита команда.
Козаки четвертої сотні за поводи виводили коні за переїзд. В бузковій пухкій темряві в'язкі пливли голоси. Мутно синіли обличчя, обриси коней танули в невиді.
— Яка сотня?
— А ти чий такий приблудився?
— Я тобі дам, падлюко! Як з офіцером, роз-мов-ля-єш?
— Винуватий, ваше благородіє!.. Не пізнав.
— Проїжджай! Проїжджай!
— Чого розлопушився? Паротяг он суне, рушай!
— Вахмістре, де. в тебе третя чота?
— Со-о-о-т-ня, підтягнись!
А в колоні тихо, півголосом:—Підтягнулись, щоб тебе, тягло, дві ночі не спавши.
— Семко, дай потягнути, з вечора не курив.
— Жеребця потягни!..
— Чумбур перегриз, дияволяка.
— А мій на передок розкувався.
Четвертій сотні перегородила дорогу, звернувши вбік.,, інша сотня.
В синюватій білості неба чітко вирізувались, мов намальовані тушшю, силюети вершників. їхали по чотири в шерезі. Коливались списи, схожі на оголене сояшничиння. Зрідка дзв'якне стремено, рипне сідло.
— Ей, братця, ви куди ж це?
— До куми на христини.
— Га-га-га-га!
— Мовчати! Що за розмови?
Прохір Зиков, обіймаючи долонею ковану луку сідла,, вдивлявся в обличчя Григорія, говорив пошепки:
— Ти, Мелехов, не боїшся?
— А чого ж боятися?
— Як же, нині, може, в бій підемо.
— І хай.
— А я от торопію, — признавався Прохір і нервово-перебирав пальцями слизькі від роси поводи: — цілу ніч у вагоні не спав. Немає сну, хоч убий.