Так само було, а Григорій тепер і той, і не той. Лягла за плечима довга, протоптана днями стежка...
Григорій повернувся набік, сказав виразно:
— На хуторі Вільшанському... — і замовк.
Оксана намагалась заснути, але думки розвіювали сон, мов той вітер копицю сіна. Вона аж до світу продумала про цю фразу, шукаючи їй розгадку... Пантелей Прокопович прокинувся, скоро світло запінилось на намерзлих вікнах.
— Григорію, вставай, розвиднюється.
Оксана, ставши на коліна, одягла спідницю і, зідхаючи, довго шукала сірників.
Поки поснідалй та склалися — розвиднілося. Синіми переливами грало ранкове світло. Чітко, наче врізаний у сніг, зубчатився тин і, застячи ніжний бузковий серпанок неба, темнів дах стайні.
Пантелей Прокопович пішов запрягати. Григорій відірвав від себе Оксану, що нестямно цілувала його, пішов прощатись з дідом Сашком та іншими.
Закутавши дитину, Оксана вийшла його виряджати.
Григорій торкнувся губами вогкого доччиного лобика, підійшов до коня.
— Сідай у сани! — крикнув батько, рушаючи.
— Ні, верхи я.
Григорій навмисно повільно затягав попругу, сідав на коня і розбирав поводи. Оксана, торкаючись пальцями його ноги, часто проказувала:
— Грицю, почекай... Щось хотіла сказати...—і морщилась згадуючи, розгублена, тремтяча.
— Ну, прощай! Дитину доглядай... поїду, а то батько онде вже...
— Почекай, любий!.. — лівою рукою, хапала Оксана холодне стремено, правою притискаючи загорнену в полу дитину, дивилась ненаситно, і не було вільної руки, щоб витерти сльозц, що падали з широко—не мигаючи — розплющених очей.
На ґанок вийшов Веніямин.
— Григорію, пан кличе. * 1
Григорій вилаявся, махнув батогом і поскакав з двору.
Оксана бігла за ним слідом, застряваїочи в заметах, що вкривали двір, незручно підкидаючи взутими в повстяники ногами.
На греблі Григорій наздогнав батька. Кріпивсь, оглядаючись: Оксана стояла коло воріт, притискаючи до грудей закутану в полу дитину, вітер метляв на плечах її кінці червоної шалевої хустки. ,
Грицько зрівнявся з саньми. Поїхали ходою.
Пантелей Прокопович повернувся спиною до коней: спитав:
— Значиться, не думаєш з жінкою жити?
— Стара справа... відгомоніли...
— Не думаєш, виходить?
— Виходить, ні.
— Не чув, що вона на себе руки накладала?
— Чув.
— Від кого?
— До станиці пана возив, хуторян довелося побачити.
— А бог?
— Що ж, тату, справді... що з возу впало, то пропало.
— Ти мені чортовиння не розводь. Я з тобою добром говорю, — озляючись, зачастив Пантелей Прокопович.
— У мене .он дитина, про що гомоніти? Тепер уже не приліпишся.
— Ти гляди... чи не чужого годуєш?
Григорій‘зблід: зачепив батько незагоєну болячку. Відколи дитина найшлася, 1 ригорій увесь час болісно виношував у собі, таячись від Оксани, від самого себе, підозріння. Ночами, коли спала Оксана, війчасто підходив до колиски, вдивлявся, вишукуючи в рожево-смаглявому ‘обличчі дитини своє і відходив так само непевний, як і перше. Темоноруся-вий, майже чорний був і Степан,—як дізнатися, чию кров
т
жене серце по блакитній мережі жил, що просвічує під шкірою дитини? Часом йому здавалось, що дочка скидається на нього, іноді до болю нагадувала вона Степана. До неї нічого не почував Григорій, хіба що неприязнь за ті хвилини, що пережив, коли віз із степу Оксану, що корчилася в пологах. Раз якось (Оксана варила в кухні) вийняв дочку з колиски і, міняючи мокру пелюшку, відчув гостре щипливе хвилювання. Крадькома нахилився, потиснув зубами червоний відтобурчений палець на нозі.
Батько безжалісно кольнув тую болячку, і Григорій, склавши на луці долоні, глухо відповів.:
— Хоч чия вона, а дитину не кину.
Пантелей Прокопович, не обертаючись, махнув на коней батогом.
— Наталка перевелася відтоді... Голову криво держить, наче паралик її вдарив. Жилу потрібну перерізала, от шию й кособочить.
Він помовчав. Скрипіли полози, краючи сніг, клацав підковами, засікаючись, Грицьків кінь.
— Що ж вона, як? — спитав Григорій, надто уважно видираючи з кінської гриви зіпрілий реп'ях.
— Вичуняла мов би. Сім місяців вилежала. На тройцю доходила. Піп Панкратій соборував... А потім відійшла. За тим усе краще, краще і пішла. Косу то штрикнула під серце, а рука затремтіла, мимо взяла, а до б край.
— Торкай з узгірку, — махнув Григорій батогом і, випереджаючи батька, бризкаючи в сани сніжним, з-під копит груддям, заклусував, підвівшись на стременах.
— Наталку ми візьмемо!—кричав доганяючи його Пантелей Прокопович. — Не хоче баба в своїх жити. Недавно бачив її, кликав, щоб ішла до нас.
Григорій не відповідав. До першого хутора бігли мовчки, і більш розмови про це Пантелей Прокопович не знімав.
За день зробили верст із сімдесят. Другого дня (по хатах уже 'засвітили) приїхали до слободи Манькової.
— А в якому кварталі вешенські? — спитав Пантелей Прокопович у першого стрічного.
— Держи по великій вулиці.
На кватирі, куди потрапили, стояло п'ятеро призовників з батьками, що проводжали їх.
— З яких хуторів?—звідався Пантелей Прокопович, заводячи коні під повітку.
— З Чиру, — густо відповіли з темряви.
— Аз хутора?
— З Каргіна є, з Наполова, з Лиховидова, а ви звідкіля?
— З Кукуя, — засміявся Григорій, розсідлуючи коня і мацаючи запітнілу під кульб,акою частину кінської спини.
На ранок станичний отаман Вешенської станиці Дударєв привів вешенців до лікарської комісії. Григорій побачив хуторських хлопців — однолітків; Митько Коршунов на високому ясногнідому коневі, підсідланому новесеньким чепурним сідлом, з гарним нагрудником і набраною вуздечкою, ще ранком пробіг до колодязя і, побачивши Григорія, що стояв коло воріт своєї кватирі, проскакав проз, не вітаючись, придержуючи лівою рукою збитий набакір кашкет.
В холодній кімнаті волосної управи роздягались за чергою., Навколо сновигали військові писарі й помічник пристава; в коротких лакованих чобітках дріботів проз адью-тант окружного отамана; перстень його з чорним камінцем і рожеві припухлі білки гарних чорних очей дужче відтіняли білість шкіри і аксельбантів. З кімнати прохоплювалася розмова лікарів, уривчасті зауваження.
— Шістдесят дев'ять.
— Павло Івановичу, дайте хемічного олівця, — близько, коло дверей, хрипів похмільний голос.