Сани Анікушки і Петра зникли за брунатним дубовим чагарником. Григорій подивився Оксані просто в вічі, побачив, як спалахнули в них бісики.
— Ну, Грицю, як хоч, жити без тебе не сила мені,—твердо вимовила вона і міцно зціпила зуби, чекаючи відповіді.
Григорій мовчав. Тиша обручем скувала ліс. Дзвеніло у вухах від скляної порожнечі. Притертий полозами глянець дороги, сіре лахміття неба, ліс німий, смертно сонний... Раптовий кликотливий і близький кряк крука наче збудив Григорія з недовгої дрімоти. Він підвів голову, побачив: Боронений в чорній просині пір'я птах, підібгавши ноги, в беззвучному льоті прощально махає крилами. Несподівано для Самого себе Григорій сказав:
— Тепло буде. В теплу сторону летить, — і, стенувшись, хрипко засміявся...—Ну... — він злодійкувато повів низько спущеними зіницями сп'янілих очей і рвучко притягнув до себе Оксану.
1
Прасол.
2
Що служив в одному полку, однополчанин.
(
3
І
В кінці жовтня, в неділю, поїхав Хведот Бодовськів до станції.
4
Казенні десятини.
5
Зима лягла не зразу. Після Покрови розтанув сніг-перво-зимок і товар знову вигнали на пашу. За тиждень повівав південний вітер, теплішало, відходила земля, яскраво доцвітала в степу пізня мшиста зелень.
Відлига держалася до Михайла, потім тиснув мороз, навіяло снігу; щодень холод дужчав, підсипало ще на чверть снігу, і на кинутих наддінських городах, через занесені доверху тини, дівочою прошивною мережкою лягли петлисті стежки заячих слідів. Вулиці побезлюділи.
Верствувався над хутором кізяковий дим, коло купок насипаного обіч дороги попелу закрумкали налетілі до оселі граки. Сизою вицвілою стрічкою закривилась хутором санна рівень зимової дороги.
На майдані зібрався одного разу сход. Заходила дільба та рубання хворосту. Стояли коло ґанку управи в кожухах та шубах, поскрипуючи повстяниками. Холод загнав до управи. За столом, з боку отамана та писаря, посідали
IX.
Ввечорі в зизуватої Ликерки на Штокмановій половині збирався різний народ: приходив Христоня, з млина Валет, в накинутому на плечі засмальцованому піджаку, скалозуб Давидка, що вже три місяці байдикував, машиніст Котляров, Іван Олексійович, зрідка навертався Пилипко-чоботар, і постійним гостем був Мишка Кошовий, молодий козак, що ще не ходив на дійсну.
Різалися спочатку в підкидного дурня, потім якось непомітно підсунув Штокман книжечку Некрасова. Почали читати вголос — сподобалось. Перейшли на Нікітіна, а близько Різдва запропонував Штокман прочитати, затріпаний зала-паний, без палітурок, зошит. Кошовий, що скінчив був колись церковну школу і читав їм уголос, зневажливо оглянув заяложений зошит. <
— З нього локші нарізати, дуже жирна.
Христоня гучно зареготав, сліпучо виблиснув посмішкою Давидка, але Штокман, перечекавши загальний сміх, сказав:
— Почитай, Михасю. Це про козаків. Цікава.
Кошовий, звісивши над столом золотистого чуба, роздільно прочитав:
— Коротка історія донського козацтва, —і оглянув усіх,, вижидально мружачись.
— Читай, — наказав Іван Олексійович.
Гортали три вечори. Про Пугачова, про вільне життя, про Стеньку Разіна і Василя Булавіна.
Дійшли і до крайніх часів. Приступно і в'їдливо невідомий автор висміював убоге козаче життя, глузував з порядків і управління, з царської влади і з самого козацтва, що найнялось до монархів в опричники. Захвилювались. Засперечались. Загудів Христоня, підпираючи головою стелю. Штокман сидів коло дверей, курив з кістяного з кільцями мундштука, сміявся самими очима.
— Правильно! Справедливо!—бухав Христоня.
,— Ми самі винні, довели до такого сорому козаків, — розгублено розводив руками Кошовий і морщив гарне темнооке обличчя.
Був він кремезний, однаково широкий в плечах і стегнах, від того здавався квадратовим: на чавунно-міцному стояні сиділа дебела, в цегляному рум'янці шия і дивно виглядала на цій шиї гарно посаджена невелика голова з жіночим обрисом матових лиць, з маленьким упертим ротом і темними очима під золотистою брилою кучерявого волосся. Машиніст Іван Олексійович, високий маслакуватий козак, сперечався запекло. Всмоктались і проросли крізь кожну клітинку його кістлявого тіла козачі традиції. Він оступався за козаками, нападаючи на Христоню, виблискуючи опуклими круглими очима.
— Ти змужичицся, Христане, не сперечайся, що там... В тобі козачої крови на відро — погана крапля. Мати тебе з воронізьким яєшником прижила.
— Дурень ти!.. Ёх, дурень, брате, — басив Христоня.— Я за правду обстоюю.
— Яв Отаманському полку не служив, — яхи,цничав Іван Олексійович:—це в Отаманському, що дядько, то й дурень...
— І в армійських трапляються такі, що не провернеш.
— Мовчи вже, мужик!
— А мужики не люди хіба?
— Так вони й є мужики, з лика роблені, хмизом склячені.
— Я, братіку, як у Петербурзі служив—усяких бачив. Була ото, така оказія,—говорив Христоня,—несли ми варту царського палацу, в покоях години відбували і знадвору. Знадвору попід стіною верхи їздили: двоє туди, двоє сюди. Зустрінуться питають: "Все спокійно? Немає ніяких заколотів?"— "Немає нічого", — і роз'їжджаються, а щоб пристати поговорити, аж ніяк. Знов же й з лиця підбирали: становлять значить, на дверях двох, так підганяють, щоб подібні один до одного були. Чорні, так чорні стоять, а біляві, так біляві. Не то, що волосся, а щоб і з обличчя були схожі. Мені, ото одного разу цилюрник бороду фарбував через оці самі дурниці. Припало в парі стояти з Никифором Мещеряковим, — був такий козачок у нашій сотні Тепекінської станиці,— а від, диявол, якоїсь гнідої масти. Чума його знає, що за скроні, либонь, аж полум'ям пойняті. Туди-сюди, значить, немає такої масти в сотнях; мені сотник Баркин ото й каже: "Іди до цилюрні, щоб миттю підмалювали бороду й вуса". Приходжу, ну і пофарбували... Я як глянув у дзеркало, аж серце захолонуло: горю! Чисто горю, і край! Візьму бороду в жменю, либонь аж пальцям гаряче.
— О!..
— Ну, Омеля! поніс без коліс. Про що почав гомоніти?— перепинив Іван Олексійович.
— Про нарід, ось про що.
— Ну, і розказуй. А то про бороду свою, на який вона кляп нам знадобилася.
— Отож я й кажу... Припало раз верхи вартувати. їдемо такеньки з товаришем, а з-за рогу студенти вихопилися. Хмара-хмарою! Побачили нас, як ревнуть: "Га-а-а-а-а-а!" *Га ще раз: "Га-а-а-а!"... Не встигли ото ми й стямитися, оточили. "Ви, чого, козаки, їздите?" Я й кажу: "Несемо каравул, а ти повіддя кинь, не хапай!" — і за шаблю. А він і каже: "Ти, станичнику, не сумнівайся, я сам Калц'янської станиці рожде-нець, а тут науку проходжу в ніверси... ніворситуті, чи як там. Тут ми рушаємо далі, а один носатий з партманета виймає десятку й каже: "Випейте, козаки, за здоров'я мого покійного тата". Дав нам десятку і Дістав з торбини патрета: "Ось, каже, татове обличчя, візьміть на добрий спогад". Ну, ми взяли, ніяково не взяти, а студенти відійшли і знову "Га-а-а-а". По тому й попрямували до Невського прошпекту. З задніх воріт палацу сотник з чотою біжать до нас. Підскочив: "Що таке? Я? значить, кажу: "Студенти оточили й розмову почали, а ми за статутом хотіли їх в шаблі, а потім, як вони Звільнили нас, ми від'їхали, значить". Змінили нас, ми вахмістрові й кажемо: "От Луковичу, заробили ми, значить, десять карбованців і мусимо їх пропити за упокой душі оцього діда" — і показуємо партрета. Вахліістер увечорі приніс горілки, і гуляли ми два дні, а опісля й виявився підступ: студент цей, стерво носате, замість тата й дав нам пар-трет головного баламута німецького роду. А я ж віри пойняв, над ліжком для пам'яті повісив, бачу — борода сива на патреті і з себе підходящий чолов'яга, щось ніби з купців, а сотник, значить, доглянув, та й питає: "Звідкіль узяв цього патрета, такий-сякий?" "Так і так", кажу. Він і почав чехвостити і під вилицю, та й ще, значить, раз. — "Знаєш, кричить, що це—отаман їхній Карла..." от забув прізвище. Е, та як його, дай бог пам'яті...