Тавричан, що згрудилися овечим гуртом, відтіснили до завізної. Зле закінчилась би справа, коли б старий тавричанин не додумався: скочивши до завізної, він вихопив з печі іскрясту головешку і вибіг із дверей. Біг до комори, де ховали помітне, понад тисячу пудів хліба. З-за плеча його серпанком звивався дим, вилітали тьм'яні в денному світлі іскри.
— Запа-лю-ю-ю-ууу.—‘Дико зарів, підносячи до очеретяного даху тріскучу головешку.
Козаки подалися й стали. Сухий поривчастий вітер віяв зі сходу, відносив дим від даху завізної до тавричан, що згрудилися в. купу.
Одну добру іскру в сухий злежалий очерет даху, і за димом піде хутір..і
Гам глухий і короткий пройшов по рядах козаків. Дехто задкуючи відходив до млина, а тавричанин, вимахуючи головешкою, сіючи вогняні краплі з сизого диму, вигукував:
— Спалю, туди разтуди!.. Спа-лю-ю-юууу! Геть з двору!..
Синій у багатьох місцях понівеченого свого обличчя Яків
Підкова — призвідник бійки — перший залишив подвір'я млина... За ним збігли квапливо й швидко.
Тавричани, покидавши лантухи, запрягли в брички коні і, стоячи розмахуючи вузлами ремінних віжок, шмагаючи коні батогами, вирвалися з двору й заторохкотіли вулицею за хутір.
Безрукий Олекса — серед двору, метляється на сухорлявому животі порожній зав'язаний укінці рукав сорочки, постійною конвульсією тіпається око й щока.
— На коні, козаки!...
-г— Наздогнати!..
— Далі як до шпиля не втечуть!..
Митько Коршунов скособочившись кинувся було з двору. Помітна метушня знову прохвилювала між козаків, шо збиралися коло млина, але в цю мить від машинової швидкими кроками підійшов ніким не помічений раніш, незнайомий у чорному капелюсі чоловік, стругаючи натовп лезами зведених укупу гостреньких оченят, підніс руку.
— Стривайте!..
— Ти хто такий? — звів тремтливі брови Підкова.
— Звідки зірвався?
— Тягни його!..
— Га!..
— Тю-ю-ю!..
— Стривайте, станичники!..
—. Куций собака тобі станичник!..
— Мужик!
— Личак!
— Дай йому, Яцько!
— По дивилках його!.. По дивилках!..
Чоловік усміхався збентежено, але небоязко скинув капелюха, жестом бозмірної простоти витираючи лоба, посмішкою обеззброїв украй.
— В чому справа?—махнув він складеним капелюхом, показуючи на чорну, всмоктану землею кров коло дверей вагарні.
— Хахлів били, — мирно відповів безрукий Олекса і підморгнув щокою та оком.
— Та защо били?
— За чергу. Не;( залазь уперед, — пояснив Підкова, виступаючи наперед, широким рухом витираючи червону шмар-клю під носом.
— Наклали на пам'ять!
— Ех, наздогнати б... В степу не запалиш.
— Побоялись, а, либонь, не насмілився б?
— Чоловік у розпалі підпалив би, напевне.
—— Хахли, вони куди сердиті, — посміхнувся Панаско Озеров.
Чоловік махнув капелюхом у його бік.
— А ти хто?
Той зневажливо чвиркнув крізь щілину щербатого рота і, простеживши за летом слинної петлі, відставив ногу.
— Я то козак, а ти не з циганів часом?
— Ми з тобою обоє руські.
— Брешеш! — роздільно вимовив Панаско.
— Козаки від руських походять. Знаєш про це?
— А я тобі кажу, — козаки від козаків ведуться.
— За старих часів від поміщиків тікали кріпаки, оселювалися над Доном, їх і прозвали козаками.
— Йди но ти, чоловіче, своєю дорогою, — стискаючи запухлі пальці в кулак, стримано-злісно порадив Олекса безрукий і заблимав частіше.
— Сволота оселилась!.. Чи ба, погань яка, на мужиків захотів перекинути!
Хто він такий? Чуєш, Опанасе?
Приїхав тут якийсь. У Ликерки зизуватої кватирує.
Момент слушний для гонитви минув. Козаки розходились, жваво обговорюючи відбуту сутичку.
Вночі, верст за вісім від хутора, в степу кутаючись у колючий дебелий сіряк, Григорій тужливо казав Наталці:
— Чужа ти якась... Ти, як цей місяць: не холодиш і не грієш. Не люблю я тебе, Наталко, ти не гнівайся. Не хотів гомоніти про це, та ні, видно так не прожити... І шкода тебе — за ці ж дні й зріднились, а немає в серці нічого.... Порожньо. От як зараз у степу...
Наталка дивилась вгору на недосяжне зоряне займище, на тінисту прозору габу хмари, що пливла над ними, мовчала. Звідти з чорноблакитної горішньої порожнечі срібними дзвінками кликали за собою запізнілі в леті журавлі.
Тужно, мертвенно пахли віджилі трави. Десь на горбі миготіла червона плямка—орачі розгнітили багаття...
Перед світом Григорій прокинувся. На сіряку на два вершки лежав сніг. В миготливій незайманій блакиті свіжого снігу млів степ і чіткі синіли коло стану плутані сліди зайця на первозимку.
VI.
З давніх часів повелося так: коли дорогою на Міллерово їхав козак один, без товаришів, то досить було йому при зустрічі з українцями (українські слободи починалися від хутора Нижнє-Яблонівського й тяглись аж до Міллерово на 75 верст) не звернути з дороги, українці били його. Тому їздили на станцію по кілька підвід разом і тоді вже, зустрічаючись з українцями в степу, не боялися зайти в сварку.
— Ей, хахол! Звертай з дороги! На козачій землі живеш, сволочуго, та ще й з дороги звертати не хочеш?
Не солодко бувало й українцям, що привозили до Дону на парамонівську зсипку пшеницю. Тут бійки починались без всякої причини, просто тому, що українець, а раз українець— треба бити.
Не одне сторіччя тому дбайлива рука посіяла на козачій землі насіння національної ворожнечі, зрощувала та плекала його, і насіння гнало багату прорість: в бійках лилася на землю дінська блакитна козацька кров хазяїв і червона — воронізьких пришельців — руських та українців. Через два тижні після бійки на млині на хутір приїхали становий пристав та. слідчий.
Штокмана викликали на допит першого. Слідчий, молодий з козацької шляхти, урядовець, риючись в теці спитав:
— Ви де жили до приїзду сюди?
ч
— В Ростові.
— 1907 року за що одбували кару у в'язниці?
Штокман блиснув тхорячими очима на теку й косий,
у лупі, проділь на схиленій голові слідчого.
— За розрухи.
— Угу-м... Де ви працювали тоді?
— В залізничих майстернях.
— Фах?
— Слюсар.
— Ви не з жидів? Не вихрист?
— Ні. Я гадаю...
—— Мені не цікаво знати, що ви гадаєте. На засланні були?
— Так, був.
Слідчий підвів голову від теки, пожував виголеними в пу-пиришках губами.
— Я вам пораджу виїхати звідси — і про себе: "Проте я сам подбаю про це".