— Палажецко, запарила цайок?
— Запарила, Омеляне Костевичу.
— Налий поміцніше.
Крамничну бухгальтерію провадив він. Плямив сторінки під буйними наголовками: "дебет" — "кредит" писарським в кучериках письмом. Читав "Биржевые ведомости", без потреби защемляючи шишкастий ніс золотим пенсне. Із службовцями поводився чемно.
— Іване Петровичу, відпустіть чоловікові тавричанського ситцичку.
Жінка звала його Омеляном Костевичем, діти — таткомг а крамарчуки — Цацою.
Двоє священиків—панотець Вісаріон і благочинний отець
Паикратій — з Сергієм Платоновичем не водилися, були в них давні порахунки. Один з одним теж недружньо жили. Опришкуватий клявзник п. Панкратій уміло шкодив ближнім', а вдовий п. Вісаріон, що жив з українкою-ключницею, через сифіліс гугнявий, з натури привітний, цурався й не любив благочинного за непомірну гордість та каверзну вдачу.
Всі, крім учителя Баланди, мали на хуторі власні будинки. На майдані красувався обшитий диллям, фарбований на-синьо домище Мохова. Проти нього на самій пуповині майдану розкарячилася крамниця з крізними дверима й злиня-лою вивіскою:
ТОРГОВИЙ ДІМ МОХОВ С. П. ТА АТЬОПІН о. к.
До крамниці примикала присадкувата, довга з підвалом комора, саженів зо двадцять від неї — цегляна обручка церковного муру і церква з банею, подібною до визрілої зеленої цибулини. По той бік церкви — вибілені, казенно-суворі стіни школи і два чепурні будинки: блакитний з таким же палісадом — панотця Панкратія—і брунатий (щоб не подібний був) ,з різьбленим парканом і широким ґанком — панотця Вісаріона. Навскоси двоповерховий безглуздо-тонкий будиночок Атьопіна, за ним пошта, солом'яні та залізні дахи козацьких куренів, схиляста спина млина, з бляшаними іржавими півнями на даху.
Жили, закрившись від усього білого світу зовнішніми і внутрішніми, на прогоничах, віконницями. Звечора, коли не йшли гостювати, зачековували прогоничі, спускали з ланцюгів собак, і по німому хуторі тільки й тарахкотіло дере-в'яним язиком калатало нічного сторожа.
И.
Наприкінці серпня Митько Коршунов випадково зустрівся коло Дону з донькою Сергія Платоновича, Лисаветою. Він допіру приплив з-за Дону і, примикаючи до корча баркас, побачив фарбований легенький човен, що легко карбував течію. Човен плив з-під гори, керований до пристані, веслував на нім Бояришкин. Гола голова його виблискувала потом, на лобі й скронях нап'ялися гілочки жил.
Митько не зразу пізнав Лисавету. На очі їй падала від брилика сиза тінь. Загорілйми руками вона притискувала до грудей пук жовтого латаття.
— Коршунов, — закивала вона головою, побачивши Митька, — обдурив мене,
— Як то обдурив?
— А пам'ятаєш, обіцяв їхати зі мною рибалити?
Бояришкин кинув весла і випростав спину. Човен з розгону
виліз носом на беріг, з хрустінням дроблячи прибережну крейду.
— Пам'ятаєш?—сміялася Ліза, вискакуючи з човна.
— Ніколи було. Робота, — виправдувався Митько і з перехопленим подихом стежив за дівчиною, що підходила до нього.
— Ні! Це неможливо!.. Я, Лисавето Сергійовно, відмовляюсь! От вам хомут і дуга, а я вам більше не слуга! Уважайте, скільки попоганяли цією проклятою водою. В мене криваві мозолі від весел. Нема краще, як материк!
Бояришкин твердо ступив на колючу кришену крейду довгою босою ступнею, витер піт з лоба верхом пом'ятого студентського кашкета. Не відповідаючи йому, Ліза підійшла до Митька. Той невміло стиснув простягнену йому руку.
— Коли ж поїдемо рибалити? — спитала, закидуючи голову, мружачи очі.
— Хоч завтра. Обмолотились, тепера можна.
— Обдуриш?
— Ну, ні!
— Рано зайдеш?
— Вдосвіта.
— Чекатиму.
— Прийду, їйбогу, прийду!
— Не забув, в яке вікно стукати?
— Найду, — посміхнувся Митько.
— Я, певне, незабаром поїду звідси. Хотілось би порибалити.
Митько мовчки крутив у руці іржавий ключ від баркаса й дивився їй в губи.
— Скоро?—опитав Бояришкин, розглядаючи на долоні мережану черепашку.
— Зараз поїдемо.
Вона помовчала і, чомусь посміхаючись, спитала:
— Це ж у вас якесь весілля було?
— Сестру видавали.
— За кого ж це? — і не чекаючи відповіді, всміхнулась незрозуміло й коротко. — Приходь же! — І знову, як тоді, першого разу, на терасі Мохівського будинку, усмішка жаг-нула Митька кропивним укусом.
Він провів її очима до човна. Бояришкин, розкарячившись, відштовхнув човна. Ліза з усмішкою дивилась через його голову на Митька, що грався ключем, кивала йому головою.
Відпливши сажнів із п'ять, Бояришкин спитав стиха:
— Що це за їден?
— Знайомий.
— Друг серця?
Мить ко, що чув їх розмову, за скрипом кочетів не дочув відповіді. Він бачив, як Бояришкин, налягаючи на весла, ,від-кидаючись, засміявся, але її обличчя не бачив, вона сиділа до нього спиною. Бузкова стрічка стікала з капелюха на оголений схил плеча, тремтіла від безсилого вітру, танула, дратувала Митьків затуманений погляд. —
Митько, рідко ходивши рибалити вудками, ніколи не збирався з таким пориванням, як цього вечора. Він набрав кізяку і зварив на городі пшоняну кашу, нашвидку перев'язав перепрілі зав'язки гачків.
Михей, дивлячись на його збори, попрохав:
— Візьми мене, Митро. Одному незручно.
— Впораюся й сам.
Михей зідхнув.
— Давно ми з тобою не їздили. Тепера подержав би са-занка з півпуда.
Митько, кривлячись від пари, що гарячим стовпом била з казанка з кашею, промовчав. Скінчивши збори, пішов до світлиці.
Дід Гришака сидів коло вікна, крізь круглі в мідній оправі окуляри мусолив очима євангелію.
— Дідусю! — окликнув Митько, підпираючи плечем одвірок.
Дід Гришака лупнув очима поверх окулярів.
— Га?
— Збуди мене після перших півнів.
— Куди ото спозаранку?
—> Рибалити.
Дід, що любив рибу, про око засперечався.
— Батько казав—'Коноплі молотити завтра. Нічого байдикувати. Чи ти ба, рибалка!
Митько відштовхнувся від одвірка, схитрував:
— Про мене. Кортіло рибкою почастувати діда, а коли коноплі—значить, не піду.
— Стривай, куди ж ти? — сполошився дід Гришака, скидаючи окуляри. — Я порозуміюсь із Мироном, піди вже, чи що. Рибкою поласувати непогано, завтра саме середа. Збуджу, йди, йди, дурень! Чого щиришся?
Опівночі дід Гришака, придержуючи одною рукою хол-щові спідні, другою, що держала костура, намацуючи дорогу, спустився по приступках. Прошкарбав по дворі до комори білою трясучою тінню і кінцем костура ткнув Митька, що сопів на повсті. В коморі пахло допіру змолоченим хлібом, мишатиною й кислим, застоялим, павутинним запахом пустки: