Гармониста пустив на нижніх ладах найдрібніші дрібушечки, змили ці дрібушечки Петра з місця, і, ухнувши, вдарив він навприсядки, ляскаючи долонями по халявах, закусивши зубами кінчик вуса. Ноги його тріпотіли, виробляли невловиму частуху колін, на лобі, не встигаючи за ногами, метлявся вогкий від поту чуб.
Григорію заступали погляд спини тих, що збилися коло дверей. Він чув тільки тріскотіння кованих закаблуків так мов соснова дошка горіла, та спонукливі поклики п'яних гостей.
Під кінець танцював Мирон Григорович з Іллівною, танцював діловито і серйозно, як і все, що він робив.
Пантелей Прокопович стояв на дзиґлику, мотав кульгавою ногою, цмокав язиком. Замість ніг у нього танцювали губи, що не зазнавали спокою, та серга.
Билися в козачку і завзяті танцюристи, і ті, що не вміли й ніг зігнути як слід.
Всім гукали:
— А втни лишень!
— Сип дрібніш! Ех ти!
— Ноги легкі, та зад заважає!
— Сип, сип!
— НапГкрай гору бере!
— Дай звару, а то я!..
— Запалився, стерво! Танцюй, а то пляшкою!
П'яненький дід Гришака обіймав ширококосну спину сусіди на лавці, брунжав по-комариному йому в вуха:
— Якого року присяги?
Сусіда його корчуватий, мов той дуб-перестарок, дідуган гудів, відмахуючись рукою.
— Тридцять дев'ятого, синку.
— Котрого? Га?— настовбурчував дід Гришака зморшкувату скойку вуха.
— Тридцять дев'ятого, .сказано тобі.
— — Чий же будете? З яких?
— Вахмістр бакланівського полку Максим Багатирьов. Сам з хутора... з хутора Красний Яр.
— Родич Мелеховим?
— Як?
— Родич, кажу?
— Еге, дідом довожуся.
— Полку то бакланівського?
Старий згаслими очима дивився на діда Гришаку, катаючи по голих яснах непрожовану лустку, хитав головою.
— Значця Кавказьку кампанію відбували?
— З самим небіжчиком Баклановим, царство йому небесне, служив, Кавказ підкоряли... До нашого полку йшов козак о-який... Приймали Гвардійського зросту, однак сутулих... котрі довгорукі і в плечах знов же — теперешній козак поперек ляже... Ото, синку, які народи бували... їх превосходительство, покійний генерал "в авулі Челенджійському одного разу зболили мене малахаєм...
— А я в турецькій кампанії побував.... Га? Побував, еге ж. — Дід Гришака прямив зсохлі груди, по.брязкуючи Георгіями...
— Зайняли ми цей авул на світанку, а опівдні сурмить сурмач тривогу.
— Довелося й нам цареві білому послужити. Під Рошичем бій був, а наш полк 12-й донський козачий, зітнувся з їхніми яничарами.
— Сурмить ото сурмач тривогу...—веде своєї баклано-вець, не слухаючи діда Гришака.
— Яничари їхні навзірець отоманців. Еге ж, — дід Гришака гарячиться, сердячись махає рукою. — Службу при своєму цареві несуть, і на головах у них білі торби. Га? Білі торби на головах.
— Я й кажу своєму полчанинові: "Це, Тимохо, відступатимемо, тягни килим із стінки, ми його в тороки..."
—— Два Єгорія маю! Нагороджено за бойові геройства!.. Турецького майора живцем заполонив...
Дід Гришака плаче і стукає сухим кулачком по гучній і ведмежкуватій спині діда бакланівця; але той, вмокуючи шматок курятини замість хріну у вишневий кисіль, мляво дивиться на скатерку, залляту локшиною, шамшить проваленим ротом:
—. Ото, синку, на який гріх поплутав нечистий. — Очі дідові з мертвою настирливістю дивляться на білі зморшки скатерки, неначе бачить він не скатерку, залляту горілкою і локшиною, а снігові сліпучі брижі кавказьких гір.
— До цього зроду не брав чужого... бувало займемо черкеський авул, в саклях майно, а я не заздрю... Чуже сіреч від нечистого... А тут на ж тобі..: Впав у вічі килим... з китицями... От, думаю, попона коневі буде...
— Ми цієї всякої всячини поназдивлялися. Теж побували но заморських краях. — Дід Гришака намагається зазирнути сусідові в вічі, але глибокі очниці заросли, мов той байрак бур'яном, сивими пасмами брів та бороди; не докопається дід Гришака до очей, навколо сама тільки щетиняста непро-лазь волосся.
Він береться на хитрощі; він хоче притягти увагу свого сусіди ударним місцем свого оповідання, а тому починає без попередньої підготовки прямо з середини:
— І командує осавул Терсинцев: "чотовими колонами галопом арш-арш!"
Дід баклановець ураз скидує головою, мов муштрований кінь, зачувши сурму, і впускаючи на стіл вузлуватий кулак, шепоче:
— Списи до бою, шаблі з піхов, бакланівці!.. — Тут голос його раптом міцнішає, мерклі зіниці блищать і запалюються колишнім, загашеним через старість вогнем. — Бакланівці — молодці!..—'реве він, роззявляючи пащу з жовтими голими яснами, — в атаку... марш-марш!..
І смисленно й молодо дивиться на діда Гришаку і не витирає заяложеним рукавом чекменя сльози, що лоскочуть бороду.
Дід Гришака теж жвавішає.
— Подав він нам отаку команду і махнув палашем. Поскакали ми, а яничари вишикувались отакечки,—він креслить на скатерці пальцем нерівний чотирикутник, — в нас палять. Двічі ми на них ходили — зіб'ють та й зіб'ють. Де не візьметься з флангу з лісочку їхня кіннота. Наш командир сотні подає команду. Завернули ми правим крилом, перешикувались—і на них. Вдарили. Стоптали. Яка кіннота ароти козаків устоїть? Ото ж бо й є! Побігли вони до лісу, виють... Бачу я, біжить поперед мене їхній офіцер карим конем. Молодецький такий офіцер, чорні вуса вниз, оглядаться на мене й пистоля з чохла виймає. А чохло до куль-баки приторочене... Стрельнув і не влучив. Тут торкнув я коня, наздоганяю його. Хотів зрубати, а потім роздумав.
Людина ж... Правою рукою обхопив його поперек, так він, прошу вас, так із сідла й вилетів. Руку мені покусав, а все ж взяв я його...
Дід Гришака, тріюмфуючи, глянув на сусіду: той схиливши на груди величезну вугласту голову, заснув під галас, затишно схропуючи.
ЧАСТИНА ДРУГА
і.
Сергій Платонович Мохов здалеку веде свою родовідну.
За царювання Петра І йшла одного разу до Озову Доном царева баржа з сухарями й вогнепальним зіллям. Козаки злодійського городка Чигонаки, що вгніздився у верхоріччі Дону, недалеко від гирла Хопра, вночі напали на цю баржу, варту поснулу перерізали, сухарі й зілля пограбували, а баржу потопили.
, 3 царевого наказу з Воронежа прийшло військо, злодійський той городок. Чигонаки спалило, козаків, причетних до розбійного на баржу нападу, нещадно в бою розбили, а полоненого осавула Якирку і з ним 40 козаків повісили на пливучих шибеницях, і щоб настрахати низові і збурені станиці, пустили шибениці ті наниз Доном.