— Було б нам з тобою, хлопче! Ач, це хіба гарапник? Це, брат, чисте каліцтво, голову відсікти можна!
XVIII.
Коршунови славилися за перших багатіїв на хуторі Татарському. Чотирнадцять пар волів, косяк коней, матки з При-вальських заводів, півтора десятки корів, сила гульової худоби, отара — з кілька сот овець. Та й так подивитись є на що: будинок не згірший від Мохівського, на шість кімнат — під бляхою, ошальований диллям. Дворові служби криті черепицею гарною та новою; сад — десятини півтори з левадою. Чого ще людині треба?
Тим то боязко і з затаєною неохотою їздив першого разу Пантелей Прокопович свататись. Коршунови для своєї дочки жениха не такого як Григорій могли підшукати. Пантелей Прокопович розумів це, боявся відмови, не хотів кланятися примхливому Коршунову, але Іллівна точила його, мов та іржа залізо, і під кінець зламала впертість старого. Пантелей Прокопович погодився і поїхав, клянучи в душі і Грицька, і Іллівну, і цілий світ заодно.
Треба було їхати вдруге по відповідь: чекали неділі, а тим часом під фарбованим мідянкою дахом Коршунівського куреня буяли глухі чвари.
По від'їзді старостів відданиця на запитання матері відповіла:
— Любий мені Грицько, а більш ні за кого не піду!
— Знайшла жениха, дурепо, — вмовляв батько, — тільки й гарного, що чорний, мов циган який. Та хіба я тобі, моя ягідко, такого женишка відшукаю?
— Не потрібні мені, тату, інші...—червоніла і ронила сльози Наталка, — не піду, хай хоч не сватають. А то хоч до Усть-Медведицького манастиря везіть...
— Бахур бабій, за жалмерками ганяє, — козиряв батька останнім доводом, — слава на весь хутір пішла.
— Про мене нехай!
— Тобі нехай, а мені й поготів. Баба з воза... коли така річ.
Наталка старша дочка — була батькова улюбленка, тому
не тіснив він її вибором. Ще минулими м'ясницями наїжджали старости здалека, з річки Цуцкана, багаті, не провернеш, старовіри-козаки; прибивалися і з Хопра старости і з Чира, але женихи Наталці не подобались, і тратилась марно старо-стівська хліб-сіль.
Миронові Григоровичу в душі Гридько подобався за козацьку відвагу, за любов до господарства й роботи. Він виділив його з натовпу станичних хлопців ще тоді, як на перегонах Грицько' за джиґітовку зняв перший приз, але йому здавалось кривдним віддати дочку за жениха небагатого та й ославленого. ч
— Працьовитий хлопець і з лкця гарненький... — шепотіла йому ночами жінка, погладжуючи його засіяну ластовинням та рудою щетиною руку, а Наталка, Григоровичу, за ним чисто висохла вся... Дуже до серця припав.
Мирон Григорович повертався спиною до жінчиних кістлявих холодних грудей, сердито бурчав:
— Відчепися, реп'яхі Видавай хоч за Пашку-дурня, про мене! От-то розумом бог покривдив! "З лиця гарненький..."— кривомовив він жінку, — що, ти з його морди врожай зніматимеш, чи що?..
— Та вже врожай...
— Та зрозуміло, нащо тобі його обличчя? Був би він чоловік. Та мені, признатися, й не годиться трошки видавати свою дочку до турків. Хоч би вже були люди, як люди...— пишався Мирон Григорович, підстрибуючи на ліжкові.
— Працьовита родина й заможна... — шепотіла жінка і, пригортаючись до дебелої спини чоловіка, заспокійливо гладила його руку.
— Е, чорт, відсунься, чи що! Чисто тобі місця немає. Що ти мене гладиш, мов тільну корову? А з Наталкою як знаєш. Видавай хоч за стрижену дівку!..
— Дитину свою жаліти треба. Бог з ним і з багатством...— сипіла в заросле волоссям вухо Мирона Григоровича.
Той сучив ногами, влипав у стінку й зхропував, ніби засинаючи.
Приїзд старостів захопив їх розполохом. По обідні підкотили вони тарантасом під ворота. Іллівна, наступивши на підніжку, мало не перекинула тарантаса, а Пантелей Прокопович плигнув з сидіння молодим півнем; хоч і забив ноги, а й навзнаки не дав і молодецьки закутильгав до хати.
— Ось вони! Як чорти їх принесли! — охнув Мирон Григорович, виглядаючи в вікно.
— 'Лишенько моє, а я, як поралась, так і не скинула будню спідницю! — розкудкудакалась господиня.
— Гарна й так! Либонь не тебе ж сватають, кому ти потрібна, лишай кінський!..
— Зроду бешкетник, а під старість же дужче зваріював.
— Но-но, ти мені дери мовчака!
— Сорочку б чисту вдягнув, запітнилася он на Ьіині, і не сором? Ач, нечистий дух!—лаялася жінка, оглядаючи Мирона Григоровича, поки старости йшли двором.
—1 Дарма, вгадають надісь і в цій. Рогожку вдягну, і то не відсахнуться.
— Доброго здоровля! — спотикаючись об поріг, кукурікнув Пантелей Прокопович і законфузився за гучний свій голос; діло направив тим, що з півфунта чорної шерсти, вирослої на бороді, запхав собі в рота і зайвий раз перехристився на образи.
— Здрастуйте, — привітав господар, чортом оглядаючи сватів.
— Годину бог дає...
— Хвала богові, держиться!
— Народ хоч трошки підпорається. >
— Це вже так!
— Та-а-ак.
— Агм...
— От ми й приїхали, значця, Мироне Григоровичу, з тим, щоб дізнатися, як ви проміж себе надумали, — чи зійдемось ми сватами, чи не зійдемось...
— Проходьте, будь ласка. Сідайте, ласкаві, — запрошувала господиня, кланяючись і обдуваючи подолом довгої рясної спідниці натерту цеглою долівку.
— Не турбуйтеся, будь ласка.
Іллівна сіла, шелестячи попліном підвернутої сукні. Мирон Григорович сперся на стіл, причепурений новою цератою, помовчав. Від церати неприємно тхнуло вогкою Гумою і ще чимось; поважно гляділи покійні царі та цариці з каймистих кінців, а насередині красувалися найясніші панянки в білих капелюхах і засліджений мухами, цар Микола Олександрович.
Мирон Григорович перервав мовчанку:
— Що ж... Вирішили ми дівку віддати. Породичаємось, коли зійдемося.
На цім слові Іллівна звідкись з невідомих глибин своєї люстринової з буфами на рукавах кохти — звідкись, мов би з-за спини, витягла високу паляницю й жваконула її на стіл.
Пантелей Прокопович хотів для чогось перехриститись, та зашкарублі клішнюваті пальці, склавшись для хреста і піднявшись до половини належної путі, змінили форму: великий чорний нігтяний палець проти волі хазяїна несподівано просунувся між вказівним та середнім, і цей безстидний вузлик пальців злодійкувато майнув за відтобурчену полу синього чекменя, а звідтіля витяг вхоплену за шийку червоноголову пляшку.