Христоня, заметушившись, відчепив посторонки.
— Ногу йому визволяй!
— Розпрягай Петрового коня, мерщій!
— Стій, про-кля-тий! Т-пррр!..
— Він брикається, диявол. Оступись!
Насилу підвели Степанового коня на ноги. Вимазаний Петро держав його за повід, Христоня лазив у болоті навколішках, обмацуючи безживну підняту ногу.
— Мать, переломив... — пробасив він,
Хведот Бодівськів ляснув по тремтячій конячій спині долонею.
— Ану, проведи, може піде?
Петро потягнув до себе повіддя. Кінь стрибнув, не ступаючи на ліву передню, і заіржав. Томілін, одягаючи шинелю в рукава, тужно топтався навколо.
' — Вскочили, мать вашу!.. Загубили коня, ех!
Степан, що весь час мовчав, ніби цього й чекав: відштовхнувши Христоню, кинувся на Петра. Цілив у голову, та помилився — в плече попав. Зчепились. Впали в болото. Тріснула на комусь сорочка. Степан підбив під себе Петра і, притиснувши коліном голову, гатив кулаками. Христоня розтягнув їх, матюкаючись.
— За що?.. — відхаркуючи кров, кричав Петро.
— Прав, гадюко! Бездоріжжям не їздь!
— Петро випручувався з Христониних рук:
— Ну-ну-ну! Попручайся мені! — гудів той, одною рукою притискуючи його до брички.
В пару до Петрового коня припрягли низькорослу, але тягущу конячку Хведота Бодовськова.
— Сідай на мого! — наказав Степанові Христоня.
Сам поліз у буду до Петра.
Вже, опівночі приїхали на хутір Гниловський. Стали коло крайнього куренька. Христоня пішов проситись переночувати. Не звертаючи уваги на пса, що хапав' його за поли шинелі, він проплюхав до вікна, відхилив віконницю, пошкрябав нігтем шибку.
— Хазяїн!
Шарудіння дощу і заливиста собача гавкотнява.
— Хазяїн! Гей, добрі люди! Пустіть ради Христа заночувати. Га? Служиві, з таборів. Скільки? П'ятеро нас. Ага, ну, спаси Христос.
— Заїзди!—'гукнув він, повертаючись до воріт.
Хведот завів на підвір'я коні. Спіткнувся через корито, кинуте серед двору, вилаявся. Коні поставили під повіткою. Томілін, видзвонюючи зубами, поліз у хату. В буді залишилися Петро і Христоня.
На світанку зібралися їхати. Вийшов з хати Степан, за ним дріботіла древня горбата бабуся. Христоня, запрягаючи коні, пожалів її.
— Ех, бабуню, як тебе зігнуло! Мабуть, в церкві поклони класти зручно, трішки прихилилася — вже й підлога.
— Лебедику мій, отаманче, мені поклони бити, а на тобі собак вішати зручно..; Кожному своє. — Стара суворо посміхнулася, здивувавши Христоню рясною низкою нез'їдених дрібних зубів.
— Чи ти ба, яка зубаста, чиста тобі щука. Хоч би мені на —бідність подарувала десяток. Молодий от, а жувати нічим.
— А я з чим залишусь, хороший мій?
— Тобі, бабцю, кінські вставимо. Однаково помирати, а на, тому світі на зуби не дивляться: угодники — вони ж не з циганів.
— Верзи, верзи,—всміхнувся, вилазячи на бричку, Томілін.
Стара пройшла із Степаном під повітку.
— Которий?
— Вороний, — зідхнув Степан.
Стара положила на землю свій костур і чоловічим, упевнено-дужим порухом підняла коневі зіпсовану ногу. Скрюченими тонкими пальцями довго мацала скіпицю. Кінь щулив вуха, вищиряючи брунатну стріху зубів, присідав з болю на задні ноги.
— Немає полому, козаченьку, немає. Залиш, лікуватиму.
— Чи пуття буде, бабуню?
— Пуття? А хто ж його знає, хороший мій... Мабуть, що буде.
Степан махнув рукою і пішов до брички.
— Залишиш, чи ні?—'Мружилася вслід стара.
— Хай лишається.
— Вона його вилікує: залишив на трьох ногах,—візьмеш зовсім без ніг; Ветинара з горбом знайшов, — реготав Хри-стоня.
XIV.
— ...Тужу за ним, рідна бабусенько. Вочу сохну. Не встигаю спідницю вшивати — щодень все ширша стає... Пройде повз двір, а в мене серце закипає... впала б долі, сліди б його цілувала... мо' причарував чим?.. Поможи, бабусенько! Женити його збираються... Поможи, рідненька. Що коштує — віддам. Хоч останню сорочу скину, тільки допоможи!
Ясними, в мережеві зморшок, очима дивиться баба Дроздиха на Оксану, хитає головою під гіркі слова оповідання.
— Чий же хлопець це?
— Пантелея Мелехова.
— Турків, чи що? . ‘ ,
— Його.
Баба жує запалим ротом, не квапиться з відповіддю.
— Прийдеш, молодичко, зарання завтра. Скоро на світ благословиться, прийдеш. До Дону підемо, до води. Тугу віділл'ємо. Соли візьми жменю з собою з дому. Такеньки.
Оксана запинає— жовтою хусткою обличчя і, зігнувшись, виходить за ворота.
Темна,постать її зникає в ночі. Сухо черкають підошви чи-риків. Замовкають і кроки. Десь, на краю хутора, б'ються і вигукують пісень.
Удосвіта Оксана, що й не спала крізь ніч, уже під Дрозди-шиним вікном.
— Бабусю! .
— Хто там? ;
— Я, бабусю. Вставай.
— Зараз одягнуся.
Завулком спускаються до Дону. Коло пристані, поблизу кладки мокне в воді кинутий передок гарби. Пісок у березі льодисто колький. Від Дону тече вогка, студена імла.
Дроздиха бере кістлявою рукою Оксанину руку, тйгне її до води.
— Соли взяла? Дай сюди. Христись на схід.
Оксана христиться. Злісно дивиться на щасливу рожевість сходу.
— Зачерпни води в жменю. Випий, — командує Дроздиха.
Оксана, вмочивши рукав кохти, напилася. Баба чорним
павуком розкарячилась над лінивою хвилею, присіла навпочіпки, зашептала:
— Студені ключі, із дна текучі... Плоть палаюча... Звірем в серце... Туга-пропасниця... і хрестом святим... — пречиста, пресвята... Раба божого Григорія;—доносилося до слуху Оксані.
Дроздиха посипала сіллю вогку піщану розсип під ногами, сипнула в воду, — рештки Оксані за пазуху.
— Плесни через плече водою. Мерщій!
Оксана вчинила. З тугою і злобою оглянула брунатні щоки Дроздихи.
— Все, або що?
— Іди, люба, позорюй. Усе.
Засапавшись прибігла Оксана додому. В оборі мукали корови. Мелехова Одарка, заспана й рум'яна, поводячи гарними дугами бровей,, гнала до череди свої корови. Вона, посміхаючись, оглянула Оксану, що повз пробігала.
— Здорова ночувала, сусідко?
— Хвалити бога.
— Куди спозаранку моталася?
— Тут в одне місце, за ділом.
Задзвонили до утрені. Розсипчасто й ламко падали мідно-голосі сплески. В провулку ляскав гарапником пастух.
Оксана, кваплячись, вигнала худобу і понесла в сінці цідити молоко. Витерла завіскою руки, з закоченими до ліктів рукавами, думаючи про щось своє, плескала молоком у запінений цідилок.