— Оженю!.. З дурною оженю!.. — Грюкнув дверима, по ганку проторохкотіли кроки і стихли.
XI.
За хутором Сетраковим у степу лавами вишикувалися вози з брезентовими будами. Невидано швидко виросло містечко, білодахове й акуратне, з рівними вуличками й невеличким майданчиком у центрі, де походжав вартовий.
Табори зажили звичайним для травня місяця щорічно-одноманітним життям. Ранками команда козаків, що вартувала на випасі коні, приганяла їх.до табору. Заходило чистіння, сідлання, переклик, муштра. Гучно покрикував завідувач табору, штаб-офіцер, галасливий військовий старшина Попов, метушився військовий пристав, горлали, муштруючи молодих козаків, їх урядники. За горбком сходились в атаках, хитро оточували й обходили "ворога". Стріляли по цілі з дробівниць. З козаків молодші охоче змагались в рубанні, старші — відкручувались від занять.
Люди хрипли від спеки й горілки, а над довгими шерегами критих возів тік пахучий хвилюючий вітер, здалека свистіли ховрашки, степ манив далі' від житла та диму вибілених куренів.
За тиждень до виходу з таборів до Івана Томіліна приїхала жінка. Привезла домашніх пухких калачів, всяких гостинців і купу хутірських новин.
Другого дня вдосвіта поїхала. Повезла від козаків челяді Й близьким вітання, накази. Тільки Степан Астахов нічого не переказував через неї. Напередодні захворів він, лікувався горілкою і не бачив не тільки, жінки Томіліна, а й цілий білий світ. На муштру не поїхав; на його прохання фельдшер кинув йому кров, поставив на груді тузінь п'явок. Степан в самій спідній сорочці сидів під колесом своєї брички, — кашкет з білим чехлом мастився, витираючи коломазь — відставивши губу дивився, як п'явки, вп'явшися в опуклі півкулі його грудей,. набухали чорною кров'ю, збільшувалися.
Поруч стояв полковий фельдшер, курив, проціджуючи крізь рідкі зуби тютюновий дим.
— Легшає? '
— Від грудей тягне. Серцю, либонь, просторіш...
— П'явки — перший лік!..
До них підійшов Томілін. Моргнув.
— Степане, слово сказати б хотів.
— Кажи.
, — Ходім на часинку. ,
Степан, крякнувши, підвівся, відійшов з Томіліним.
— Ну, викладай.
— Баба моя приїздила... Нині поїхала.
— А...
— Про твою жінку по хуторі подейкують...
— Що?
— Славлять недобре.
— Ну?
— З Грицьком Мелеховим сплуталася. У відкриту.
Степан, полотніючи, рвав з грудей п'явки, давив їх ногою.
Останню розчавив, застібнув комір сорочки, ніби злякавшись чого, знову розстібнув... Білі, мов крейду їв, губи не знаходили спокою: тіпаючись, розлазилися в безглузду посмішку, їжились, збираючись у синювату грудку... Томіліну здавалось, що Степан жує щось тверде, неподатливе на зуби. Помалу на лиця повернулася краска, прихоплені зсередини закам'яніли непорушно губи. Степан скинув кашкет, рукавом розмазав по білому чехлу пляму коломазі, сказав дзвінко:
— Спасибі за вісті.
— Хотів попередити... Ти звиняй... Так, мовляв, і так вдома...
Томілінжалісливо ляскнув себе по холоші й пішов до нероз-сідланого коня. Табори в гамі голосів. Приїхали,, з рубання козаки.
Степан хвилину якусь стояв, розглядаючи зосереджено й суворо чорну пляму на кашкеті. На чобіт йому лізла здихаючи напіврозчавлена п'явка.
XII.
Залишалось півтора тижні до приходу козаків з табору.
Оксана шаленіла в пізньому гіркому своєму коханні. Не вважаючи на загрози батька, Григорій, таючись, уходив до неї з вечора і повертався світанком.
За два тижні він вимотався, мов кінь, що зробив надсильний пробіг. Від неспаних ночей брунатна шкіра його обличчя відбивала синню, з запалих орбіт стомлено дивились чорні сухі очі. Оксана ходила не запинаючи обличчя хусткою, жалібно чорніли глибокі ями під очима; припухлі, злегка вивернуті, жадібні губи її неспокійно й задирливо сміялись.
Такий незвичайний і одвертай був шалений їх зв'язок, так несамовито горіли вони одним безстидним полум'ям, людей не соромлячись і не таючись, марніючи й чорніючи з лиця на очах у сусідів, що тепер на них, зустрічаючись, чомусь стидалися люди дивитися.
Григорієві товариші, що перш кепкували з нього за той його зв'язок із Оксаною, тепер, зійшовшись, мовчали, в товаристві Григорія ніяково зв'язано почували себе. Баби, в душі заздрячи, судили Оксану, зловтішалися, чекаючи приходу Степана, лудились, поривані звірячою цікавістю. Навколо розв'язки плелися їх домисли.
Коли б Григорій ходив до жалмерки Оксани, удаючи, що ховається від людей, коли б жалмерка Оксана жила з Григорієм, зберігаючи це у відносній таємниці і в той же чає не цуралася б інших, то в цьому не було б нічого незвичайного, що, прикро впадає в вічі. Хутір погомонів би і перестав. Але вони жили майже не ховаючись, в'язало їх щось велике, неподібне до короткого зв'язку, і тому на хуторі вирішили, що це — злочинно, незвичайно, і хутір прижухнув, ницо вичікуючи: прийде Степан — вузла розв'яже.
В світлиці над ліжком напнутий мотуз. На мотузочку нанизані білі й чорні порожні, без ниток, коточки. Висять для краси. На них ночлігують мухи, від них же до стелі прядиво павутиння. Григорій лежить на голій прохолодній Оксаниній руці і дивиться під стелю на ланцюжок коточків. Оксана другою рукою, — загрубілими— від роботи пальцями — перебирає на закинутій, голові Григорія шерсткі, мов кінський волос, кучерки. Оксанині пальці пахнуть сиродоєм; коли повертає Григорій голову, носом тикаючись Оксані під пахву, — хмелем невиїйумуваним б'є в ніздрі гострий, солодкуватий баб'ячий піт.
У світлиці, крім дерев'яного фарбованого ліжка з різьбленими шишками по краях, стоїть коло дверей кована містка скриня з Оксаниним посагом та одягом. На покуті — стіл, церата з генералом Скобелевим, що мчить конем на схилені перед ним торочені прапори, два стільці, вгорі образи в паперових ясно-вбогих авреолях. Збоку на стінці засиджені мухами фотографії. Група козаків,—чубаті голови, випнуті груди з ланцюжками від годинників, оголені лізка палашів, — Степан з товаришами ще з дійсної служби. На вішалці висить неприбраний Степанів мундир. Місяць видивляється у віконну прорізь, недовірливо намацує дві білі урядницькі лички на наплічниках мундира.
Оксана зідхаючи цілує Григорія вище перенісся, на розвилку брів.