За годину Каледін, донський отаман, виступав перед при-нишклою авдиторіею з історичною декларацією дванадцяти козацьких військ.
По Дону, по Кубані, по Тереку, по Уралу, по Усурі, по козацьких землях від краю до краю, від станинного юрта до другого, чорним павутинням розкинулися з того дня нитки великої змови.
XV.
За верству від руїн містечка, стертого гарматним вогнем червневих боїв, край лісу химерно вилюжилися зиґзаґи шанців. Ділянку але під самісіньким узліссям займала козацька Окрема сотня.
Позаду, за зеленою непролаззю вільшняку та березового молодняку іржавіло торфовище, де колись, ще перед війною, почали були розробки; весело, червоною ягодою цвіла шипшина. Праворуч, за випнутим лісним мисом, тягнулося розбите гарматними шосе, нагадуючи про невихожені ще шляхи, а край узлісся ріс чахлий, обласканий кулями бур'я-нок, горбилися звуглені пеньки, жовтів бурою глиною бруствер, далеко вбік по голому полі відходили зморшки шанців. Ззаду—навіть болото, ііОкопирсане за колишньої розробки, навіть зруйноване шоссе — пахли життям, залишеною працею, коло узлісся ж безрадісну й прикру картину являла людському оку земля.
Того дня Іван Олексійович, колись машиніст мохівської вальцьовки, ходив до пЬблизького містечка, де стояв обоз першого розряду, і повернувся тільки надвечір. Пробираючись до себе в землянку, він наскочив на Захара Корольова. Чіпляючись шаблею за виступи лантухів, набитих землею, безглуздо розмахуючи руками, Захар майже біг. Іван Олексійович оступився з дороги, та Захар схопив його за ґудзика гімнастівки, зашепотів, поводячи хоробливо-жовтими білками очей.
— Чув? Піхота праворуч іде геть. Мо', фронт кидають?
Застигла, як непорушний потік, немов витоплена з-чорного чавуну борода Захарова, була в потворному безладді, очі дивилися з голодною тьм'яною жадобою.
— Тобто, як кидають?
— Геть забираються, а як — я не знаю.
— Може їх змінюють? Ходім до чотового, дізнаємося.
Захар повернувся і пішов до землянки чотового, ковзаючись по слизькій, вогкій землі.
За годину сотня, змінена піхотою, йшла до містечка. На ранок розібрали в коноводів коні, форсованим маршем рушили в запілля.
Дрібний накрапував дощ. Понурі горбилися берези. Дорога вклинилася в ліс і коні, почувши вогкість і в'ялий, гострий і тужний запах торішнього листя, запйрхкали, пішли веселіш. Мов та смілка рожева мокріла на кущах вовча ягода, омиті дощем, пінисті шапки білого горішка яскраво сяли білістю. Ядерно-важкі краплі струшував вітер з дерев на вершників. Шинелі і кашкети їх чорніли1 плямочками, наче посічені шротом. Танучий димок махорки плив над чотовими лавами.
— Захопили-и — і пруть чорт зна куди.
— Хіба не обридло в шанцях?
— А справді, куди нас женуть?
— Переформування якенебудь.
. — Щось непохоже.
— Ех, станице, покурімо, — весь сум забуд&мо!
— Я свій сум в саквах вожу...
— Пане осавуле, дозвольте пісні заспівати?
— Дозволив, чи що?.. Заводь, Архипе.
Хтось у передніх лавах, відкашлявшись, завів:
їхали козаченьки да зі служби додому.
На плечах наплічники, на грудях хрести.
Відвологлі голоси в'яло потягнули пісню і замовкли. Захар Корольов, що їхав в одній лаві з Іваном Олексійовичем, закричав глузливо:
—— Ей, ви — старці сліпі! Хіба ж так по-нашому співають? Вам під церквою з карнавкою жебрати. "Лазаря" співати. Пісельники... — і про себе: — "...розтуди вашу мать!"
— А ну, заведи!
— Шия в нього коротка, — голосу ніде міститися.
— Нахвалився, а тепер хвіст набік?
Корольов затиснув у кулаці чорний зливок завшивілої бороди, на хвилину заплющив очі і, очайдушно махнувши поводами, кинув перші слова:
Ой, та звеселіться, хоробрі донці—.козаки.
Сотня, наче збуджена його наспівним скриком; ревнула:
Честь і славою своєю! —
і понесла понад мокрим лісом, понад просікою-дорогою:
Ой, та покажіть но усім друзям приклад,
Як ото з рушниць ми б'ємо ворогів!
Б'ємо, не псуємо бойового ладу,
Тільки й коримося одному наказові.
І що нам накажуть отці-командири,
Ми туди йдемо—колемо, б'ємо.
Весь перехід ішли з піснями, радіючи, що вирвалися з "вовчого кладовища". Надвечір повантажились у вагони. Ешельон потягнувся до Пскову. І тільки за три перегони дізналися, що сотня разом з іншими частинами 3-го кінного корпусу, йде на Петроград приборкувати заколоти, що починаються там. Після цього розмови притихли. Довго колисалась у червоних вагбнах дрімотна тиша.
— З дощу та під ринву! — висловив довготелесий Борщев загальну для більшости думку.
Іван Олексійович — з лютого незмінний голова сотенного комітету — на першій же зупинці пішов до командира сотні.
— Козаки хвилюються, пане осавуле.
Осавул довго дивився на глибоку ямку на підборідді Івана Олексійовича, сказав, посміхаючись:
— Я сам, голубе, хвилююсь.
— Куди нас посилають?
— До Петрограду.
— Приборкувати?
— А ти гадав — сприяти заколотам?
— Ми ні того, ні іншого не хочемо.
— А вас, акурат, і не питають.
— Козаки...
— Що "козаки"? — вже злісно перервав його командир сотні. — Я сам знаю, що козаки думають. А мені, що ж, приємна ця місія? Візьми ось, прочитай у сотні. На другій станції я поговорю з козаками.
Командир подав згорнуту телеграму і, морщачись, з видимою огидою почав жувати вкриті крупками жиру шматки м'ясних консервів.
Іван Олексійович повернувся до свого вагону. В руці, немов палючу головешку, ніс телеграму.
;— Скличте козаків з інших вагонів.
Потяг уже рушив, а до вагону все скакали козаки. Набралося чоловіка з тридцять.
— Телеграму командир дістав. Зараз читатиму.
— А ну, що там написано? Давай! '
— Читай, не бреши!
— Замирення?
— Цитьте!
В застійній тиші Іван Олексійович уголос прочитав відозву верховного головнокомандувача, Корнілова. Потім аркушик з перекрученими телеграфом словами пішов по пітних руках.
"Я, верховний головнокомандувач Корнілов, перед усім народом ясую, що обов'язок салдата, самовідданість громадянина вільної Росії і щиросерда любов до
батьківщини примусили мене в ці тяжкі хвилини життя батьківщини не підкоритися наказові Тимчасового уряду і залишити за собою найвище командування армією та фльотою. Підтриманий в цьому рішенні всіма головнокомандувачами фронтів, я заявляю всьому російському народові, що волію смерть, ніж усунення з посади верховного головнокомандувача. Щирий син народу російського завжди гине на свойому пості і несе в жертву батьківщині найбільше, що має — своє життя.