По кількох роках, уже наприкінці 17-го, виплив Федір Лиховидов у Каргіні, загніздився там, мов би надовго. Привіз із собою жінку, чи то українку, чи то польку, дитину; оселився на майдані, в невеличкому, на чотири кімнати будинку, зиму вижив, викохуючи якісь невідомі пляни. Всю зиму (а зима була цупка не по-донському) стояли у нього навстіж відкриті одинарні вікна — загартовував себе й родину, викликаючи подив козаків.
Навесні 1918 року, після справи під Сетраковим, його прокатали в отамани. Отоді то й розгорнулися на всю широчінь неосяжні здібності Федора Лиховидова.
В такі цупкі руки потрапила станиця, що за тиждень навіть старики головами похитували. Так вимуштрував він козаків, що на станичному сході, після промови його (говорив Лиховидов складно; не тільки силою, а й розумом обдарувала його природа), ревуть старики, мов та череда з самих бугаїв: "У добрий час, ваше благородіє, прохаємо" — "Правдиво".
Суворо отаманив новий отаман; скоро прочули в Каргін-ській про бій під Сетраковим, другого ж дня туди як один пішли всі фронтовики станиці. Іногородні (що становили третину.людности станиці) спочатку не хотіли було йти, сал-дати — запеклі більшовики — запротестували, та Лиховидов напосів на сході, старики підписали запропоновану від нього постанову про виселення всіх мужиків, що не брали участи в захисті Дону. І другого ж дня десятки возів, набитих сал-датами, з гармоньками й піснями, потягли на Наполов, Чернецьку слобідку. З іногородніх тільки кілька молодих салда-тів під проводом Василя Стороженка, що служив у першому кулеметному полку, втекли до червоноґвардійців.
Отаман ще з ходи пізнав, що Петро офіцер, — виходень з рядових козаків. Він не запросив його до кімнати, говорив з відтінком добродушного панібратства.
— Ні, голубе, робити вам у Мигулінській нічого. Без вас упоралися,—'вчора увечорі дістали телеграму. Паняйте назад та чекайте наказу. Козаків гарненько качніть. Такий великий хутір — і дав сорок бійців! Ви їм, мерзотникам, накрутіть чубки! Ходить же про їх шкури. Бувайте здорові, на все добре!
Він пішов до хати, з несподіваною легкістю несучи своє могутнє тіло, човгаючи підошвами простих чириків. Петро пішов на майдан, до козаків. Його засипали питаннями:
— Ну як?
— Що там?
—; Підемо на Мигулін?
Петро, не приховуючи своєї зрадуваности, посміхнувся. '
— Додому! Обійшлися без нас.
Козаки заусміхалися, товплячися, пішли . до прив'язаних коло паркану коней. Христоня навіть зідхнув, немов гору з плечей скидаючи, ляснув по плечі Тбміліна. .
— Додому, значця, гарматчику!
— Ото баби за нами знудилися.
— Зараз рушимо.
Порадившися, вирішили не ночувати, їхати зараз же. Посідавши, вже безладно, купою виїхали за станицю. Коли до Каргінської їхали неохоче, коли-не-коли перебиваючися на ристь, то звідти підторкнули коні, неслися чим дуж. Подекуди скакали учвал; глухо стугоніла під копитами зачор-ствіла від бездоріжжя земля. Десь за Доном, за далекими гребнями горбів, блакитна кришилася блискавка.
На хутір приїхали опівночі. З'їжджаючи з гори, вистрілив Оникійко із своєї австрійської рушниці, гуркотнули випалом, сповіщаючи про поворот. У відповідь на хуторі загавкали собаки і, почуваючи близький дім, тремтливо з вихрипом, проіржав чийсь кінь. На хуторі розсипалися в різні боки.
Мартин Шаміль, прощаючися з Петром, полегшено крехнув:
— Навоювалися. От добре!
Петро посміхнувся в темряву, поїхав до свого двору.
Коня вийшов прибрати Пантелей Прокопович. Він розсідлав його, завів до стайні. До куреня пішли разом з Петром.
— Скасували похід?
— Еге.
— Ну, і хвала богові! Хоч би й вік не чути.
Гаряча зі сну встала Дарка. Зібрала чоловікові вечеряти, із світлиці вийшов напіводягнений Григорій, чухаючи чорно-волохаті груди, глузливо помружився на брата.
— Перемогли чи що?
— Остачу борщу ось перемагаю. '
— Ну, це інша річ. Борщ то ми переможемо, особливо' коли й я навалюся на підмогу.
До Великодня про війну й чутки не було, а страсної суботи прискакав з Вешенської посланець, вмиленого коня кинув коло Коршунівських воріт, гримлячи по приступках шаблею, збіг на ґанок.
— Які вісті? — на порозі зустрів його Мирон Григорович.
— Мені отамана. Ви будете?
— Ми.
— Знаряжайте козаків зараз же. Через Наголинську волость іде Подтелков з червоноґвардією. Он наказ, — і разом з пакетом вивернув запотілу підшивку кашкета.
Дід Гришака йшов на розмову, запрягаючи носа в оку-.ляри; з двору прибіг Митько. Наказ від окружного отамана читали разом. Посланець, притулившися , д) різьблених бильців, розтирав рукавом по обвітрілому обличчі смуги пороху.
На перший день великодня, розговівшися, виїхали козаки з хутора. Наказ генерала Алферова був суворий, загрожував позбавленням козацького звання, тому йшло на Подтел-кова вже не сорок чоловіка, як перше, а сто вісім, серед яких були і старі, охоплені бажанням стятися з більшовиками. Разом з сином їхав мерзлоносий Матвій Кашулін. На нікудишній кобильчині красувався в передніх лавах Авдійо-вич Брех, що всю дорогу потішав козаків дивовижними своїми небилицями: їхав старий Максаєв і ще кілька сивобородих. Молоді їхали з примусу, старі — з великої охоти.
Григорій Мелехов, накинувши на кашкета відлогу кобе-няка, їхав у задній шерезі. З укритого хмар'ю неба сіявся дощ. Над степом, укритим пишним прорістом, котилися хмари. Високо під самим хмарним гребнем, плив орел. Зрідка змахуючи крилами, простираючи їх, він ловив вітер і, підхоплюваний повітряним стрем'ям, перехиляючися, тьмяно виблискуючи брунатним налиском, летів на схід, від-даляючися, меншаючи.
Степ мокро зеленів. Подекуди тільки кулигами виділявся тогорічний чорнобиль, багровів жабрій, та на кряжі пагорба сизо відблискували могили — верховини.
З'їздівши з гори до Каргінської, козаки зустріли під-літка-козача, що гнав на попас воли. Йшов він, ковзаючи босими ногами, помахуючи батогом. Побачив вершників, спинився, уважно розглядаючи їх і забризканих болотом, з підв'язаними хвостами, коней.
— .Ти чий? — спитав його Іван Томілін.
— Каргін,—жваво відповів хлопчик, посміхаючися з-під накинутого на голову сурдута.
— Пішли ваші козаки?