Не встиг спітнілий Мирон Григорович оком моргнути,— йому вже втеребили в руки насіку, узаревли здалека і під самісіньким вухом:
— Могорич станови!
— Всі кульки на тебе кинули!
— Обмивати треба!
— Качати отамана!
Але сотник, перепиняючи галас, уміло направив сход на ділове розв'язання справ. Він зняв питання про обрання командира загону І, певно, наслухавшись у Вешенській про Григорія, лестячи його, полестив і хутір:
— Бажано б мати командира — офіцера! З тим і на випадок бою буде краще і втрат менше буде. А на вашому хуторі героїв—хоч відбавляй. Я не можу нав'язувати вам, станичники, свою волю, але від себе, порекомендую вам хорунжого Мелехова.
— Котрого?
— Двоє їх у нас.
Офіцер майнувши по натовпі поглядом, спинився на зігнутій голові Григорія, що виднілася, позаду, посміхаючися, гукнув:
— Григорія Мелехова!.. Як ви, станичники?..
— Час добрий!
— Прохаємо!
— Григор Пантелеевичу! Книш гарячий!
— Виходь насеред кругу! Виходь!
— Старики бажають подивитися на тебе. '
Підштовхуваний ззаду, Григорій, багровіючи, вийшов на
середину кругу, зацьковано оглянувся.
— Веди наших синів,—стукнув костуром Матвій Кошулін і вимашисто захристився.—Веди і керуй ними, щоб вони в тебе як гуси в доброго гусака, у ватазі зберігалися. Як той пильнує своїх плем'яків і береже від хижого звіря і чоловіка, так і ти оберігай! Зумій ще чотири хрести заслужити. ІДасти тобі боже!
— Пантелею Прокоповичу, син у тебе!..
— Голова в нього золота! Мізкуватий, сучий кіт!
— Чорт кульгавий, станови хоч чверть!
— Га-га-га-га!.. Об-ми-є-мо!..
— Панове старики. Тихше. Мо' призначимо два або три переписи без ніяких охотників? Охотники, чи то підуть чи то ні...
— Три роки!
— П'ять!
— Охотників набирати!
— Сам іди, який тебе... держить?
До сотника, що говорив про їцось з новим отаманом, підійшло четверо стариків з верхнього кутка хутора. Один з них, дрібний, беззубий дідок, по-вуличному Сморчок, відомий тим, що все життя позивався і так часто їздив до суду, що одинока біла кобила, що була в нього в хазяйстві, так вивчила туди дорогу, що досить було п'яному її господареві впасти у віз і крикнути свиристливим дискантом: "До суду", — кобила сама прямувала дорогою до станиці,—Сморчок, стягаючи шапчину, підійшов до сотника. Інші старики, з них один — міцний хазяїн, шанований від усіх, Герасим Болдирьов, — зупинилися поруч.
Сморчок, при всіх інших гідностях ще й балаклій, перший зачіпив сотника:
— Ваше благородіє!
— Що вам, панове старики? — ввічливо зігнувся сотник, наставляючи велике, з м'ясистою мочкою вухо.
'— Ваше благородіє, ви, значить, не як то багато чули про нашого хуторянина, котрого ви настановили нам. за командира. А ми от, старики, обскаржимо цю вашу ухвалу і ми — правоможні на це. Усунемо його!
— Чому? В чім справа?
— А в тім, що як ми можемо йому довіряти, коли він сам був у червоній Гвардії, служив у них за командира і тільки два місяці, як вернувся звідтіля через рану.
Сотник порожевів. Вуха його ніби припухли від приливу крови.
— Та не може бути! Я не чув про це... Мені нічого ніхто не говорив...
— Правда, був у більшовиках, — суворо підтвердив Герасим Болдирьов. — Не довіряємо ми йому!
Ш
— Змінити його1 Козаки он молоді, що гомонять? Він, гомонять, нас у першому ж бої зрадить!
— Панове старики, — крикнув сотник, спинаючися навшпиньки; він звертався до стариків, хитро обминаючи фронтовиків: — Панове старики. На командира ми обрали хорунжого Григорія Мелехова, та чи немає до цього перешкод? Мені заявили зараз, що він узимку сам був у червоній Гвардії. Чи можете ви йому довірити своїх синів та онуків? І ви, брати фронтовики, чи з спокійним серцем підете за таким командиром?
Козаки спантеличено мовчали. Галас виріс зразу, з окремих7 покликів і вигуків не можна було зрозуміти жодного слова. Згодом уже, коли, погорлавши, замовкнули, на середину кругу вийшов пелехатобровий дід Богатирьов, скинув перед сходом шапку, оглядівся.
— Я так думаю своїм дурним розумом, що Григорію Пантелеевичу не дамо ми цього уряду. Був за ним такий гріх,— чули ми всі про це. Хай він наперед заслужить віру, покриє свою вину, а потім бачитимемо. Вояка з нього — добрий, знаємо... але ж за мжичкою і сонечка не видно: не бачимо ми його заслуг — очі нам застить його служба в більшовиках!..
— Рядовим його! — гнівливо кинув молодий Андрій Ка-пулін.
— Петра Мелехова на командира!
— Хай Грицько в табуні походить!
— Обрали б на свою голову!
— Та я й не потребую! На якого'чорта ви мені здалися! — кричав ззаду Григорій, червоніючи з напруження. Махнувши рукою, проказав знову: —— Я й сам не візьмуся! На чорта ви мені потрібні! — сунув руки в глибокі кишені шаравар, згорбившися, журавлиним кроком потяг додому.
А в слід йому:
— Ну-ну! Не дуже!..
— Паганка смердюча! Трепло своє горбате задрав!
— Ого-го!
— Он як турецька кров ним орудує!
— Не змовчить, авжеж! Офіцерам на позиціях не мовчав. Д то, щоб тут.
— Вернися!..
— Га-га-га-га!..
— Узи його! Га! Га! Тю! Улю-лю-лю-лю!..
— Та що ви зад перед ним заносите? Своїм судом його!
Заспокоїлися не зразу. Хтось когось у розпалі суперечок
штовхнув, у когось кров з носу вибили, хтось з молодих несподівано збагатів на ґулю під оком. По загальнім замиренні взялися обирати командира. Провели Петра Мелехова—і він
аж почервонів з гордощів. Аж тут і напоровся сотник, мов баский кінь на дуже високий бар'єр, на непередбачену перепону: дійшов ряд записуватися охотникам, а охотників і не знайшлося. Фронтовики, котрі стримано ставилися до всього, що діялося, мнялися, не хотіли записуватися, віджартовувалися: ".
— Ти чого ж, Оникію, не пишешся?
А Оникійко мурмотів: /
— Молодий я ще... Вусів он немає.
. — Ти жартів не жартуй! Ти що — на глум нас береш? — репетував у нього над вухом старий Кашулін.
Оникій відмахувався наче від комариного брунджання:
— Свого Андрюка піди запиши.
— Записав!
— Прохір Зиков! — викрикували коло столу.
— Я!
— Записувати?
— Не знаю...
— Записали!
Митько Коршунов з серйозним обличчям підійшов до столу, уривчасто наказав:
— Пиши мене.
— Ну, ще хто має охоту?.. Бодовськов Федот... Ти?
— Ґила в мене, панове старики!.. — невиразно шептав Федот, скромно спустивши косі, калмицькі очі.