— Звідки ти? Абрамсоне, подивися! Ось він — як новий гривеник, а ти за нього турбувався, — залепетала вона, не підводячи очей, і, не в силах опанувати збентеженням, відійшла до дверей.
Бунчук стиснув гарячу ру(ку Абрамсона, перекинувся з ним кількома фразами і, почуваючи на обличчі свойому дурну, безмежно щасливу усмішку, не відповідаючи на якесь запитання Абрамсона (він навіть не зрозумів його), пішов до Ганни. Вона підбадьорилася, зустріла його трохи злою за своє збентеження усмішкою.
— Ну, здоров ще раз. Як ти? Гаразд? Коли приїхав? З Новочеркаську? Ти був у загоні Голубова? Он як... Ну, й що ж?
Бунчук відповідав на запитання, не зводячи з неї неламкий важкий погляд. Відповідний погляд її підламувався, прохоплювався убік.
— Вийдімо на хвилинку на вулицю, — запропонувала Г анна.
їх окликнув Абрамсон.
— Ви швидко прийдете? У мене до тебе, товаришу Бунчук, є справа. Ми думаємо використати тебе на одній роботі.
— Я прийду за годину.
На вулиці Ганна прямо і м'ягко глянула у вічі Бунчукові, досадливо помахала рукою.
=— Ільку, Ільку, як я не гарно зніяковіла...'Як дівча! Це пояснюється, поперше, несподіваністю, подруге, нашим половинчастим становищем. По суті, хто ми з тобою? Ідилічні "наречені"? Знаєш, у Луганському в мене якось Абрамсон питає: "Ти живеш з Бунчуком?" Я заперечила, але він дуже спостережливий хлопець, і не міг не бачити того, що впадає у вічі. Він нічого не сказав, але з очей я бачила: не йме віри.
— Оповідай же про себе — що і як ти?
— О, ми там хитнули справою! Збили цілий загін з двохсот одинадцяти багнетів. Провадили організаційну і політичну роботу... Та хіба все це розкажеш у двох словах? Я Ще перебуваю під впливом твого раптового приходу. Де ти..,, ночуєш де? — перериваючи розмову, спитала вона.
— Тут... у товариша.
Бунчук зам'явся, сказав неправду; всі ночі проводив він на" помешканні штабу Сіверса.
— Ти сьогодні ж перейдеш до нас. Пам'ятаєш, де я мешкаю? Ти провожав мене колись.
— Найду. Але... чи не поклопочу я твою родину?
— Покинь, нікого ти не поклопочеш, і взагалі про це не
говори. ;і
Увечорі Бунчук, забравши свої манатки, що вміщалися в просторій салдатській торбі, прийшов на той завулок край міста, де жила Ганна. На порозі невеличкого цегляного флігеля його зустріла старенька. Обличчя її неясно нагадувало Ганну. Той же синясто-чорний блиск очей, трохи зігнутий ніс, тільки шкіра зморщена і земляста, та провалений рот лякає старістю.
— Ви — Бунчук? — спитала вона%
— Так.
— Прохаю вас, проходьте. Дочка говорила мені про вас.
Вона провела Бунчука до маленької кімнати, показала,
куди покласти речі, ревматично зведеним пальцем повела навколо.
— Тут ви вже житимете. Ліжко це вам, добродію.
Вона говорила з помітним єврейським акцентом, не зовсім чисто. Крім неї, в хаті був невеличкий підліток,—дівчинка, недолужна і така ж, як Ганна,. глибокоока.
Ганна прийшла трохи згодом. Вона внесла з собою шум і жвавість.
— У нас нікого не було? Бунчук не приходив?
Мати відповіла їй щось рідною мовою, і Ганна твердою пливучою* ходою підійшла до дверей.
— До тебе можна?
— Еге ж.
Бунчук, підвівшися з стільця, пішов їй назустріч.
— Ну, як? Влаштувався?
Вона задоволеним, смішливим поглядом оглянула його, спитала:
— Ти щонебудь їв? Ходімо туди.
За рукав гімнастібки ввела його до першої кімнати, сказала:
— Це, мамо, мій товариш, — і посміхнулася. — Ви його не кривдіть.
— Ну, що ти, хіба можна таке? Він — наш гість.
Вночі по Ростову, немов стручки визрілої акації, тріскалися постріли. Деколи горлав кулемет, потім усе Стихало. І ніч, пишна, чорна, лютнева ніч, знову тишею повивала вулиці. Бунчук і Ганна довго сиділи в його суворо чистій кімнатці.
— Тут ми з сестричкою жили, — говорила Ганна. — Бачиш, як у нас скромно. Як у чорниць. Ні дешевих картин, ні фотографій, нічого такого, що личило б мені, як гімназистці.
— З чого ви жили? — в розмові спитав Бунчук.
І Ганна не без внутрішньої гордости відповіла: .
— Я працювала на Асмолівській фабриці і давала лекції.
— А тепер?
— Мама шиє. їм удвох мало треба.
Бунчук оповідав подробиці захоплення Новочеркаську, пр© бої під Звіревим і Кам'янською. Ганна ділилася вражіннями бід роботи в Луганському і Таганрозі. Об одинадцятій, тільки но мати погасила в себе світло, вона пішла.
XX.
/
У березні Бунчука послали на роботу до революційного суду при Донському ревкомі. Високий, тьмяноокий, зіссаний від роботи і безсонних ночей голова відвів його до вікна своєї кімнати, сказав, погладжуючи ручного годинника (він спішив на засідання):
— З якого року в партії? Ага, путньо. Так ось ти будеш у нас за коменданта. Минулої ночі ми вирядили до "штабу Духоніна" свого коменданта... За хабара. Був формений садист, дешпетник, наволоч,—таких нам не треба. Ця робота брудна, але треба і в ній зберегти ціленькою свідомість своєї відповідальносте перед партією, і ти тільки зрозумій мене, цк треба... — натиснув він на цю фразу: — людяність зберегти. Ми з необхідносте фізично знищуємо контрреволюціонерів, але робити з цього цирк неможна. Ти розумієш мене? Ну, й добре. Іди приймай справи.
Цієї ж ночі Бунчук з командою червоноґвардійців з шістнадцяти чоловіка розстріляв опівночі за містом, на третій верстві, п'ятьох присуджених до розстрілу. З них було двоє козаків Гнилівської станиці, інші — мешканці Ростова.
— Майже щодня опівночі вивозили за місто'вантажним автомобілем засуджених, похапцем копали їм ями, при чому брали в цім участь і смертники і частина червоноґвардійців. Бунчук шикував червоноґвардійців, пускав чавунно-глухі слова: ' — *
— На ворогів революції... — і змахував наганом: — Паль!
За тиждень він висох і почорнів, ніби землею взявся. Проваллям зяли очі, повіки, нервово мигаючи, не покривали їх голодного і тужного виблиску. Ганна бачила його тільки вночі. Вона працювала в ревкомі, приходила додому пізно, але завжди чекала, коли знайомим уривчастим стуком у вікно, сповістить він про свій прихід.
Одного разу Бунчук повернувся, як і завжди, по півночі. Ганна відчинила йому двері, спитала:
— Вечерятимеш?
Бунчук не відповів, п'яно хитаючись, пройшов до своєї кімнати і, як був у шинелі, чоботях і шапці, повалився на ліжко. Ганна підійшла до нього, заглянула в обличчя: очі його були липко заплющені, на вискалених щільних зубах іскрилася слина, рідке, виваляне від тифу волосся лежало на лобі мокрим жмутом.