— Дай мені пити — як і раніше здалека донісся до слуху його власний голос, і від цього стало весело; він посміхнувся.
Ганна кинулася до нього; вона вся світилася скупою, стриманою усмішкою.
— Пий з моєї руки,—відсторонила вона в'яло протягнуту до кухля руку Бунчукову.
У нього ворухнулася до неї вдячність. Тремтячи від зусилля підвести голову, напився і стомлено відвалився на подушку. Довго дивився убік, хотів щось сказати, але слабість перемогла,—задрімав.
І знову, як і вперше, прокинувся, побачив насамперед утоплені в нього стривожені і хвилюючі очі Ганнині, потім шафранове світло лямпи, біле коло від неї на дощаній нефарбованій стелі.
— Ганю, а йди до мене.
Вона підійшла, взяла його за руку. Він відповів легким стисканням.
— Як ти себе почуваєш?
— Язик чужий, голова чужа, ноги теж; а самому ніби двісті років,—старанно вимовляв він кожне слово; помовчавши спитав:—Тиф у мене?
— Тиф.
Повів очима по кімнаті, невиразно сказав:
— Де це?
Вона зрозуміла запитання, посміхнулася.
— В Царицині ми.
— А ти... як же?
— Я сама залишилася з тобою,—і наче виправдуючися, або намагаючися відвернути якусь невисловйену його думку, заспішила:—Тебе неможна було покинути у чужих. Мене прохав Абрамсон і товариші з бюра, щоб пильнувала тебе... Ось бачийі, довелося несподівано доглядати тебе.
Він подякував поглядом, легким рухом волохатої руки.
— Крутогоров?
— Поїхав через Вороніж до Луганського.
— Геворкянц?
— Той... чи бачиш... він умер від тифу.
— О?
Помовчали, мов би шануючи пам'ять покійного.
— Я боялася за тебе. Тобі ж було дуже погано,—тихо сказала вона.
— А Боговий?
— Усіх стратила з очей. Дехто поїхав до Кам'янської. Але, стривай, тобі не шкодить розмовляти? І потім, чи не хочеш молока?
Бунчук заперечливо хитнув головою, насилу владаючи язиком, розпитуючи далі.
— Абрамсбн?
— Поїхав до Воронежа тиждень тому.
Він незручно ворухнувся,—заморочилася голова, боляче ринула до очей кров. Відчувши на чолі її прохолодну долоню розплющив очі. Його мучило одне питання: він був непритомний—на кому ж окошився брудний за ним догляд? Невже вона? Рум'янець злегка покрасив його щоки; спитав:
— Ти сама доглядала мене?
— Так, сама.
Він відвернувся до стінки, прошепотів:
— Сором їм... Мерзотники! Кинули на твоє піклування...
Ускладнення після тифу відбивалося на слухові: він погано
чув. Лікар, присланий від царицинського комітету партії, сказав Ганні, що лікувати можна буде почати після того, як хворий остаточно оздоровіє. Бунчук одужував поволі. Апетит у нього був страх який, але Ганна суворо додержувалася дієти. На цьому ґрунті відбувалися в них сутички.
— Дай мені ще молока,—прохав Бунчук.
— Більше неможна.
— Я поохаю—дай! Що ти мене поголодити хочеш?
— Ілько, ти ж знаєш, що більше міри я не можу дати тобі їсти.
Він ображено замовкав, відвертався до стінки, зідхав, довго не розмовляв. Уболіваючи майже по-матерньому над ним, вона видержувала характер. Через деякий час він, насуплений, — і від цього ще нужденніший — повертався, благаючи:
— Чи неможна кислої капусти? Ну, будь ласка, Ганю,, рідна... Ти зроби мені ласку... Шкодить?... Лікарські байки..
Нахоплюючись на рішучу відмову, він іноді ображав її гострим словом:
.— Ти не маєш права так знущатися з мене! Я сам покличу господиню і спитаю в неї! Ти безсердна і погана жінка!.. Справді, я починаю тебе ненавидіти.
— Це найкраща розплата за те, що я перетерпіла, бувши твоєю нянькою,—не витримувала й Ганна.
— Я тебе не просив залишатися коло мене! Нечесно дорікати мені цим. Ти користуєшся своєю перевагою. Ну, та гаразд... Не давай мені нічого! Хай я здохну... Чи й не шкода!
У неї тремтіли губи, але вона стримувалася, замовкала, потураючи йому, як хворому, терпляче зносила все.
Раз тільки, після одної, особливо гострої сварки, коли вона відмовила йому в зайвій порції пиріжків, Бунчук відвернувся і вона, з серцем у грудочку стиснутим, помітила на його очах іскорки сліз.
— Та ти просто дитина!—викликнула вона.
Побігши на кухню, принесла повну тарілку пиріжків.
— їж, їж, Ілюшо, любий! Ну, годі бо, не сердься ж! На оцей підсмажений!—тремтячими руками совала в його руки пиріжок.
Бунчук тяжко страждаючи, спробував відмовитися, та не витримав, витираючи сльози, сів і взяв пиріжок. По схудлому обличчі його, густо зарослому кучерявою дрібною борідкою, майнула усмішка, сказав, випрохуючи очима вибачення:
— Я гірш за дитину... Ти бачиш: я мало не заплакав...
Вона дивилася на його дивно тонку шию, на запалі безте-*
лесі груди, що світилися крізь розстебнутий комір сорочки, на костисті руки; схвильована палкою невідчуваною раніш любов'ю і жалістю, вперше просто й ніжно поцілувала його сухе жовте чоло.
Тільки через два тижні він міг без сторонньої допомоги пересуватися по кімнаті. Висхлі, як билинки, ноги підпікалися; він наново вчився ходити.
— Дивися,. Ганно, йду! — намагався пройти незалежно і швидко, та ноги не витримували ваги тіла, рвалася з-під них підлога.
Змушений притулитися до найближчої підпори, Бунчук широко, мов той старий, посміхався, шкіра на прозорих щоках його туго натягувалася, брижилася. Він сміявся по-старечомз деренчливим трухлявим смішком і, знесилившись від напруження і сміху, знову падав на ліжко.
Помешкання їх було недалеко від пристані. ‘З вікна виднівся сніговий обшир Волги, ліси за нею—Широким сірим півдуж-жям, м'які хвилясті обриси далеких ланів. Ганна подовгу простоювала коло вікна, думаючи про своє дивовижне круто зломлене життя Хвороба Бунчука дивно зріднила їх. Але ще до цього, в Ростові, після перших же зустрічів з внутрішнім холодком і тремтінням зрозуміла, що причалена до нього невідривно міцно. Невчасно, грозового року, на дев'ятнадцятій весні — її коротенького, мов сон, дівочого життя ворухнулося почуття, потягнуло до Бунчука. Серцем обрала його, непоказного й простого, в боях зрослася з ним, відняла у смертп, виходила...
Спочатку, коли після довгих важких мандрів приїхала з ним до Царицина, було тяжко, гірко до сліз. Вперше довелося їй так близько і так оголено поглянути на зворотний бік стосунків з коханим. Зціпивши зуби, міняла на ньому білизну, вичісувала з нужею вкритої гарячої голови паразитів, перевертала кам'яно-важке тіло і, стенаючкся, з огидою, дивилася крадкома на його голе, схудле тіло чоловіка,—на оболонку, під якою ледве жевріло дороге життя. Внутрішньо все повставало в ній, опиралося, але бруд зовнішнього не плямив глибоко й надійно захованого почуття. Під його владний наказ навчилася. перемагати біль і нерозуміння. І перемогла. Під кінець був тільки біль, та билося, прохоплюючись назовні, глибинне джерело любови.