— Ревком—він безтилий. Тікають-козаки по хатах..
— Через це, значить, і горнеться він до Рад?
— Звичайно, через це.
ПетрО' помовчав, знову закурюючи, одверто глянув на брата:
— Ти якої ж сторони держишся?
— Я за радянську владу.
— Дурень!—порохом пирхнув Пантелей Прокопович.— Петро, хоч ти втлумач йому!
Петро посміхнувся, поляскав Григорія по плечі.
— Запальний він у нас, мов невиїжджений кінь. Хіба ж йому втлумачиш, тату?
— Мені нічого втлумачити! — загарячився Григорій. — Я сам не сліпий... Фронтовики шо у вас гомонять?
— Та що нам ті фронтовики! Хіба ти цього дуролома Хрн-стана не-знаєш? Що він може розуміти? Нарід заблудив увесь, не‘знає, куди йому податися... Лихо та й годі! — Петро махнув рукою, закусив вуса. — Диви он, що на весну буде, — не збереш... Пограли і ми в більшовиків на фронті, а тепер час за розум братися. "Ми нічого, чужого не хочемо, і нашого не беріть", — ось як повинні сказати козаки всім, хто нахрапом лізе до нас. А в Кам'янській у вас нечиста справа. Покумилися з більшовиками,—вони й заводять свої порядки.
— Т<и, Грицьку, подумай. Хлопець ти не дурний. Ти повинен збагнути, що козак — він, як був козак, так козаком і залишиться. Смердюча Русь у нас не повинна правити. А ти знаєш, що іногородні, зараз гомонять. Усю землю розділити на душі. Це як?
— Іногороднім коренним, котрі на Донщині живуть давно, дамо землю..
— А дулю їм! Ось їм викусити!.. — Пантелей Прокопович склав дулю, тіпаючи великим кігтястим пальцем, довго водив круг Грицькового горбатого носа.
На ґанку загуркотіли кроки. Застогнали обідрані морозом приступки. Увійшли Оникійко, Христоня, Томілін Іван у безглуздо високій, заячого футра папасі.
— Здоров, служивий! Пантелею Прокоповичу, могорич станови!—гаркнув Христоня.
Від його крику перелякано мукнуло теля, що задрімало було коло теплої печі. Воно, ковзаючися, скочило на свої хисткі ноги, круглими .агатовими очима дивлячися на прийшлих і з переляку, певне, зацідило на підлогу тоненьку цівку. Докійка перебила йому охоту, легенько стукнувши по спині, витерши калюжу, підставила поганий чавун.
— Теля налякав, горластий! — досадливо сказала Іллівна!.
Григорій стиснув козакам руки, запросив сідати. Незабаром прийшли ще козаки з цього кутка. Під розмову накурили так, що лямпа заблимала і надсадгіо закашляло теля.
— Щоб вас лихоманка вхопила! — лаялася Іллівна, вже опівночі випроваджуючи гостей. —< Он на двір ідіть, там і куріть, люлечники! Ідіть, ідіть! Служивий наш ще не відпочив з дороги. Ступайте з; богом!
XIV.
Уранці Григорій прокинувся найпізніше з усіх. Збудило його голосне, мов об весні цвірінькання горобців під стріхою та за лиштвами вікон. В щілинах віконниць курився золотий розсип соняшного проміння. Дзвонили до обідні. Гри-гррій згадав, що сьогодні — неділя. Наталки не було поруч нього, але перина ще зберігала тепло її тіла. Вона, очевидно, встала недавно.
— Наталю І — покликав Григорій.
Увійшла Докійка.
— Тобі чого, братіку?
— Відчини вікна та поклич Наталку. Вона що робить?
— Варить з матунею, зараз прийде.
Наталка увійшла* замружилася від темряви.
— Прокинувся?
Від руки пахло свіжим тістом. Григорій, лежачи,' пригорнув її, згадав ніч, — засміявся.
— Заспала?
— Еге! Втомила... ніченька, — вона посміхнулася, червоніючи, ховаючи на волохатих грудях Григорія голову.
Допомогла Григорієві перев'язати рану, дістала з скрині святкові шаравари, спитала:
— Мундир з хрестами одягнеш?
— Ну його! — перелякано відмахнувся Григорій.
Але Наталка упрохувала невідступно:
— Одягни! Татко буде задоволений. Що ж ти дарма їх заслужував, щоб вони по скринях валялися?
Поступаючись, Григорій погодився. Він устав, узяв у Петра бритву, поголився, вимив обличчя і шию.
— Карк голив? — спитав Петро.
— Ох, чорт, забув!
— Ну, сідай, поголю.
Холодний квачик обпік шию. Григорій бачив у дзеркалі, як Петро, по-дитячому .висунувши на бік язика, водив бритвою.
—: Шия потощиала в тебе, мов у вола після оранки, — по-сміхував,ся він.
— Надісь, на казенних харчах не погладшаєш.
Григорій одягнув мундир з наплічниками хорунжЬго, з густим завісом хрестів, і коли подивився у запітніле дзеркало,— майже не пізнав себе: високий, худорлявий, цигану-вато-чорний офіцер дивився на нього двійником.
— Ти — як полковник! — захоплено зазначив Петро, без заздрости милуючися на брата.
Слова ці мимо волі Григорія Завдали йому втіхи. Він вийшов до кухні. Милуючись, поглядом прикипіла до нього Дарка. Докійка ахнула:
— Фу, який ти пишний!..
Іллівна і тут не втрималася від сліз. Витираючи їх брудною завіскою,.відповіла на кпини Докійчині:
— Народи ти собі таких, стрекотухо! Принаймні два синки; та й з обох люди вийшли!
Наталка не спускала з чоловіка закоханих, палких і затуманених очей.
и Григорій, накинувши наопашки шинелю, вийшов на двір. Йому важко було сходити з ґанку — заважала поранена
нога. "Без костура не обійдуся", — подумав він, тримаючись за бильця.
Кулю вирізали йому в Міллерові, ранку затягло брунатним струпом, — він ото, стягуючи шкіру, і заважав рівно згинатися нозі.
На призьбі грівся кіт. Коло ґанку на пригріві сніг станув,— мокріла калюжа. Григорій уважно і радісно оглядав двір. Тут же коло ґанку стояв стовп, з колесом, приробленим зверху. З дитинства пам'ятав Григорій це колсео, влаштоване для бабських потреб: на йього, не сходячи з ґанку, ставили на ніч молоко у глечиках, удень сушився на ньому посуд, вижарювалися на сонці горщики. Деякі зміни на дворі впадали в око: двері комори були пофарбовані замість зли-нялої фарби жовтою глиною, комору наново вкрито ще не-побурілою житньою соломою; костер здиблених сліг здавався менший, — мабуть, витратили частину, лагодивши огорожу. Насипний горб льоху сизів попелом; на ньому мерзлякувато підігнувши ногу, стояв чорний, мов крук, півень в оточенні десятка залишених на розплід курей. Під повіткою ховався від зимньої негоди сільсько-господарський реманент: ребристо стирчали кістяки гарб, ясніла якась металева частина косарки, обсипана крізь щілину в даху засівом соняшного світла. Коло стайні, на гнойовому вигріві, сиділи гуси. Чубатий голяндський гусак згорда покосився на Григорія, коли шкутильгав той проз. !