— Я дістав від Степана записку. Просить прислати хлопця, що знається на* військовій справі. Ти поїдеш до нього, але як з документами? Чи вдасться?
— Яка робота в нього? — спитав Бунчук і підвівся навшпиньки, вішаючи на цвях рушника.
— Інструктувати хлопців. А ти все не ростеш?—посміхнувся господар.
— Нема чого, — відмахнувся Бунчук. — Особливо в тепе
рішньому мойому становищі. Мені треба бути з гороховий стручок, щоб не так помітно було.
Вони проговорили до самого світанку. А через день Бунчук, переодягнений і пофарбований до невпізнаности, з документами на ім'я салдата 441-го Оршевського полку Миколи Ухватова, що дістав чисту відставку через рану в груди, вийшов з містечка, прямуючи на станцію.
III.
На Володимир-Волинському і Ковельському напрямках, у районі дій Окремої армії (армія була ліком тринадцята, та як "13" — цифра нещаслива, а від забобонів потерпали й великі генерали, то армію й назвали "Окремою"). Наприкінці вересня почали готуватися до наступу. Недалеко від села Свишохи командування вибрало ділянку зручну з стратегічного погляду для наступу, бо. поблизу, вгорі Стоходу, був зручний плацдарм, — і артилерійська підготовка почалася.
На той час фронт було так насичено смертяною технікою, що потрібні були величезні зусилля й небувалі потрати людьми для того, щоб, зламавши опір ворога, хитнути або вигнути фронт. Небувалу кількість артилерії було стягнуто до зазначеного місця. Сотні тисяч різнокаліберних гармат-нів протягом дев'яти день місили простір, покреслений двома лініями німецьких шанців. Першого таки дня, скоро почався інтенсивний обстріл, німці покинули першу лінію шанців, залишивши самих тільки спостерігачів. За кілька день вони кинули й другу лінію, перейшовши на третю.
Десятого дня частини Туркестанського корпусу, стрільці, гішли в наступ.. Наступали французьким способом — хвилями. Шістнадцять хвиль виплеснули російські шанці. Коливаючись, рідіючи, закипаючи коло потворних жмутів скрученого колючого дроту, накочувались сірі хвилі людського прибою. А з німецького боку, звідти з-за обгорілих пнів сизого вільшняку, з-за пісочаних, пагорків рвало, трясло, кидало й вибухало густим, безперервним гуком, тріскотливим виром пострілів.
"Гууууу... Гууууу... Гук! Гак! Бууууу-м!"
Деколи проривався випал окремої батареї і знову повз, підступав, полонив околиці на багато верстов навкруги:
"Гууууу... Гууууу... Гуууууу"...
"Трррааа-рррааа-та-та-тата!" — шалено поспішали німецькі кулемети.
На просторіні, з півверстви завширшки, на супісній спотвореній землі вихорем рвалися чорні стовпи вибухів
1 хвилі тих, що наступали, дробилися, скипали, бризками розсипались від вирв і все сунули, сунули...
Все частіше місили землю чорні пальці вибухів, густіше поливав наступальників косий, різучий виск шрапнелів, дужче шмагав, до землі припадаючи, кулеметний вогонь. Били, не підпускаючи до дротяних перегорож. І не підпустили. З шістнадцяти хвиль докотилися три останні, а від дротяних понівечених перегорож, що піднесли до неба обпалені скріпи на скрученому дроті, наче розбившись об них, стікали назад струмочками, краплями...
Дев'ять з оком тисяч виплеснули того дня на супісну невеселу землю недалечко села Свинюхи.
За дві години наступ відновився знову. Пішли частини
2 і 3 дивізій Туркестанського стрілецького корпусу. Лівіш по шпаринах стягувалися до першої лінії шанців частини 53-ї піхотної дивізії і 307 Сибірська стрілецька бригада; на правому крилі Туркестанців ішли батальйони 3-ї гренадерської дивізії.
Командир 30-го армійського корпусу Окремої армії, гене-рал-ляйтенант Гаврилор, дістав із штабарму наказ перекиді
пути до району Свинюхи дві дивізії. Вночі було знято з позиції 320 Чембарський, 319 Бугульмінський і 318 Чорнояр-ський полк 80-ої дивізії. їх замінили латиськими стрільцями і щойно прибулими ратниками. Полки зняли вночі, та не зважаючи на це, один з полків ще звечора демонстративно посунули в протилежний бік і, тільки пройшовши верстов із 12 понад лінією, фронту, полк дістав наказа повернути назад. Полки йшли в одному напрямку, але різними шляхами. Ліворуч від маршруту 80-ої дивізії пересувалися 283-й Павлоградський і 284-й Венгрівський ' полки 71-ї дивізії. Слідком за ними йшов полк уральських козаків і 44-й пластунський.
318-й Чорноярський полк до перекиду стояв над Стохо-дом, у районі містечка Сокаль, недалечко фольварку Рудка-Мерінське. Ранком, після першого ж переходу, полк розмістили в лісі, в покинутих землянках і чотири дні навчали французькому способу наступати—хвилями; замість батальйонів у розстрільні йшли півсотні, бомбометчики, вчилися щонайшвидше різати дротяні перегорожі, знову проходили курс кидання ручних гранат. Потім знову рушили полк. Протягом трьох день ішли лісами, прогалинами, здичавілими путівцями, посмугованими слідами гарматних колес. Клоч-.чюватий рідкий туман плив за вітром, чіпляючись за верхівки сосен, тік понад прогалинами і, мов шуліка над стервом, кружляв між вільхами, над сизою прозеленню парних багнищ. Мжичило. Люди йшли промоклі, розлючені. За три дні спинились недалеко від району наступу — в селі Великі і Малі Порек. Відпочивали, до смертної дороги готуючись, добу.
В цей час разом із штабом 80-ї Дивізії пересувалася до місця близьких боїв і окрема козацька сотня. В сотню влили козаків третьої черги з хутора Татарського. Друга чота цілком складалася з хуторських: двоє братів безрукого Олекси Шаміля — Мартин і Прохір, колишній машиніст Мохівського парового млина Іван Олексійович, щербатий Панас Озеров, колишній хуторський отаман Маницьков, клі-шоногий, чубатий сусіда Шамилів — Євлантій Калінін, нескладно цибатий козарлюга Борщов, короткошиїй і ведмеж-куватий Захар Корольов, веселе осереддя всієї сотні, Гаврило Лиховидов — козак напрочуд лютого вигляду, відомий тим; що постійно і покірливо терпів побої від семи-десятирічної старої матері і жінки — баби непоказної, але вільного норову; і багато інших було в другій чоті і по інших чотах сотні. Частина козаків була за ординарців при штабі дивізії, але 2 жовтня їх заступили улани, і сотню, з наказу начдива, генерала Китченка, послали на позиції.