Зразу же по приїзді він запросив до себе Лукомського. Перечитавши телеграми і зводки, він дбайливо поправив бездоганно білу манжету, що соковито відтіняла оливкову вузьку п'ясть руки, торкнувся коміра.
В цих квапливих рухах позначалося надзвичайне для нього хвилювання.
— Тепер ми можемо закінчити перервану тоді розмову,— сказав він неголосно. — Я хочу повернутися до тих міркувань, що примусили мене пересовувати 3-й корпус до Петрограду і про які я з вами ще не говорив. Ви знаєте, що 3-го серпня, коли я був у Петрограді, на засіданні уряду, Керенський і Савінков попередили мене, щоб я не торкався особливо важливих питань оборони тому, що за їх словами, серед міністрів є люди ненадійні. Я, найвищий головнокомандувач, даючи звіт перед урядом, не можу говорити про оперативні пляни, бо немає гарантії, що сказане не буде за кілька день відомо німецькому командуванню. І це — уряд? Та, хіба я можу після цього вірити, що він порятує країну?— Корнілов швидкими твердими кроками дійшов до дверей, замкнув їх на ключ і, повернувшись, схвильовано, походжаючи перед столом, сказав:—Гірко і прикро, .що якісь слимаки правлять країною. Безвілля, безхарактерність, невміння, нерішучість, часто звичайна підлість — ось що керує цим, з дозволу мовити, урядом. За прихильної участи таких добродіїв, як Чернов та інші, більшовики зметуть Ке-ренського... Ось, Олександре Сергійовичу, в якому становищі перебуває Росія. Керуючись відомими вам принципами, я х;очу захистити батьківщину від %ових розрухів. 3-й кінний корпус я пересуваю, головним чином, для того, щоб на кінець серпня стягнути його до Петрограду і, коли більшовики виступлять, розправитись із зрадниками батьківщини як слід. Безпосереднє керівництво операцією передаю генералові Кримову. Я певен, що в разі потреби він не задумається перевішати всю раду робітничих і сал-датських депутатів. Тимчасовий уряд... Ну, та ми ще подивимось... Я нічого не шукаю. Врятувати Росію... Врятувати хоч там як, за всяку ціну...
Корнілов обірвав кроки, спинившись проти Лукомського, гостро спитав:
— Чи поділяєте ви моє переконання, що тільки таким способом можна забезпечити майбутнє країни і армії. Чи підете ви зі мною до кінця?
Міцно, зворушено стискаючи суху, гарячу руку Корнілова. Лукомський підвівся:
— Цілком подйіяю ваші погляди. Піду до кінця. Треба обміркувати, зважити і вдарити. Доручіть мені, Лавре Георгиевичу.
— Пляна розробив я. Деталі розроблять полковник Лебедев і капітан Роженко. Ви ж, Олександре Сергійовичу, завалені роботою. Покладіться на мене, у нас ще буде час обговорити все і, коли буде потреба, запровадити відповідні зміни.
Ці дні ставка жила гарячковим життям. Щодня до губернаторського будинку в Могилеві з пропозицією послуг з'являлися з фронту, з різних частин, в запорошених захисних гімнастівках, засмаглі і обвітряні офіцери, приїздили чепурні представники офіцерського комітету і козацької ради, ішли гінці з Дону від Каледіна — першого з козаків військового наказного отамана землі Війська Донського. Наїздили якісь цивільні. Ішли люди, що щиро хотіли допомогти Корнілову, підвести на ноги полеглу в лютому стару4 Росію, але були і стерв'ятники, що далеким нюхом чули запах великої крови, вгадували, чия тверда рука розріже країні жили, зліталися до Могилеву з надією, що їм пощастить дещо урвати. Імена Добринського, Завойка, Аладьійа, повторювали в ставці, як імена людей, що мають близькі відносини з головнокомандувачем. У ставці і в штабі Поход-ного отамана Війська Донського півголосом переказували, що Корнілов занадто довірливий, через що потрапив в аван-турне оточення. Але в той самий час в широких колах офіцерства панувало переконання, що Корнілов—прапор відновлення Росії. І під цей прапор стікалися з усіх кінців ті, що прагнули реставрації.
13-го серпня Корнілов виїхав до Москви на державну нараду.
Теплий, трохи хмарний день. Небо немов злите з блакитного алюмінія. В зеніті пояркова, в бузковій облямівці, хмара. З хмари на поля, на потяг, що стрекоче по рейках, на казково оперений приморозками ліс, на далекі акварельно-чистого рисунку контури берез, на всю передосінню землю —косий, переломлений у відблисках райдуги благодатний дощ.
Потяг відкидає назад простір. За потягом рудим шлейфом дим. Коло відчиненого вікна вагону маленький в захисному мундирі, з Георгіями генерал. Звузивши косі вуглисто чорні очі, він висовує у вікно голову і парні краплі дощу щедро мочать його вкрите давнішньою засмагою обличчя і чорні вислі вуса; вітер ворушить,' зачісує назад прядку волосся, що по-хлоп'ячому спадає на чоло.
XIV.
За день до приїзду Корнілова до Москви, осавул Лист-ницький прибув туди з особливо важливим дорученням від ради спілки козацького війська. Передавши пакет в штаб козацького полку, розташованого в Москві, він дізнався, що завтра чекають Корнілова.
Опівдні Листницький був на Олександрівському вокзалі. В чекальні і буфетах першої і другої кляси — круте місиво народу; військові переважають. На пероні шикується почесна варта від Олександрівської військової школи, коло віядуку — московський жіночий батальйон смерти. Коло 3-ї години по півдні — потяг. Ураз затихли розмови. Гучний взвихрений сплеск оркестри і човготливий тупіт багатьох ніг. Натовп підхопив, поніс, кинув Листницького на перон. Вибравшись з тиску, він побачив: коло вагону головнокомандувача шикуються двома шерегами текінці. Виблискуючи лаком, стінка вагону рябіє, відбиваючи їх яскраво-червоні халати. Корнілов, вийшовши в супроводі кількох військових, почав обходити почесну варту, депутації від спілки георгієвСьких кавалерів, спілки офіцерів армії і фльоти, ради спілки козацького війська.
З числа осіб, що представлялися головнокомандувачеві, Листницький пізнав донського отамана Каледіна і генерала Зайончковського, інших називали офіцери, навколо нього:
— Кисляков — товариш міністра шляхів.
— Міський голова — Руднєв.
— Князь Трубецькой—начальник дипломатичної канцелярії в ставці.
— Член Державної ради Мусін-Пушкін.
— Французький військовий аташе полковник Кайо. .
— Князь Голіцин. '
— Князь Мансирев... — лунали улесливо шанобливі голоси.