Так і сталося: Атарщиков щось промурмотів незрозуміле, довго ще сидів мовчки і Листницький, хоч і намагався, та не міг вгадати, в яких потемках, бродить зараз думкою принишклий товариш.
"Треба б дати йому висловитися до кінця..." з жалем подумав він,
Атарщиков на добраніч давши, так і пішов, не сказавши більше ні слова. На хвилину потягнувся був до щирої розмови, підняв край тієї чорної завіси невідомого, якою кожен укривається від інших, і знову опустив її.
Нерозгаданість чужого, таємного досадно хвилювала Листницького. Він покурив, полежав трохи, напруджено дивлячись у сіру ватяну темряву, і несподівано згадав Оксану, дні відпустки, до краю нею заповнені. Заснув примирений думками і випадковими, уривчастими спогадами про жінок, чиї шляхи перехриЩуВалися колись з його шляхами.
XII
В сотні Листницькоґо був козак Буканівської станиці Ла-гутін Іван. На перших виборах він пройшов у члени полкового військово-революційного комітету, до приходу полку в Петроград нічим особливим себе не виявляв, але останніми днями липня чотовий офіцер повідомив Листйицького, що Лагутін буває у військовій' секції петроградської ради робітничих і салдатських депутатів, зв'язаний, певне, з радою, бо помічалося, що він часто бесідує з козаками своєї чоти і впливає на них неґатйбно. В сотні двічі були випадки відмови від призначення на варту та до роз'їздів. Чотовий офіцер приписував ці випадки впливові на козаків Лагутіна.
Листницький вирішив, що йому треба якнебудь ближче пізнати Лагутіна, промацати його. Викликати козака на од-верту розмову було нерозумно й необережно, тому Листницький поклав вичікувати. Нагода трапилася невдовзі. В кінці липня третя чота за нарядом мусіла вночі охороняти вулиці, сумежні з Путилівським заводом.
— 'Я поїду з козаками, — попередив чотового офіцера Листницький. — Перекажіть, щоб мені засідлали вороного.
Листницький мав двоє коней, — "на всякий випадок", як казав він. Одягнувшись за допомогою вістівця, він зійшов у двір. Чота була на конях. В імлистій, гаптованій вогнями темряві проїхали кілька вулиць. Листницький навмисне відстав, окликнув ззаду Лагутіна. Той під'їхав, повертаючи свою непоказну конячку, збоку вижидально подивися на осавула.
— Що нового у вас в комітеті? — спитав Листницький.
— Нічого немає.
— Ти з якої станиці, Лагутін?
— Буканівської.
— З хутора?
— Митькина.
Тепер коні їх ішли поруч. Листницький при світлі лихта-рів скоса поглядав на бородате обличчя козакове. В Лагутіна з-під кашкета виднілися рівні зачоси волосся на пухких щоках, нерівна куделилася борідка, розумні, з хитринкою очі сиділи глибоко, прикриті опуклими надбрівними дугами.
"Звичайний з вигляду, пісний, — а що в нього на душі?
Напевне, ненавидить мене, як і в' е, зв'язане з старим режимом, з "палицею капрала" — подумав Листницький і чомусь захотілося дізнатися про минуле Лагутіна.
— Одружений?
— Так точно. Жінка і двоє діток.
— А господарство?
— Яке в нас господарство? — глузливо, з ноткою жалю сказав Лагутін. — Живемо абияк. Віл на козака, а козак на вола, так усе життя й крутимося. Земля в нас пісочана,,— подумавши, суворо додав він.
Листницький колись їхав на станцію Серебряково через Буканівську. Він виразно пригадав цю глуху, що лягла на одшибі від великого шляху, станицю, з півдня прикриту рівнісінькими неосяжними луками, обведену примхливими вигинами Хопра. Тоді ще з гребеня, від еланської грані, верстов за дванадцять, побачив він зелене марево садків у низині, білий обсмоктаний маслак високої дзвіниці.
— Супісь у нас, — зідхнув Лагутін.
— Додому, певне, хочеться, а?
— Як же, пане осавуле! Звичайно, кортить швидше повернутись. Попоневірялися чимало й за війни.
— Навряд чи доведеться, брате, швидко вернутися...
— Доведеться.
— Адже війну не закінчили?
— Незабаром закінчать. Додому незабаром, — уперто настоював Лагутін.
— Ще проміж себе доведеться воювати. Ти як гадаєш?
Лагутін, не підводячи від луки опущені очі, помовчавши
спитав:
— А з ким воювати?
— Мало з ким... Хоч би й з більшовиками.
І знов надовго замовк Лагутін,мов задрімав під чітке та-нешне дзвякання копит. їхали мовчки хвилини зо три. Лагутін, поволі розставляючи слова, сказав:
— Нам з ними нічого ділити.
— А землю?
— Землі на всіх вистарчить.
—1 Ти знаєш, чого прагнуть більшовики?
— Трохи доводилося чути...
— Так що ж, по-твоєму, робити коли більшовики йтимуть на нас, щоб захопити наші землі, щоб поневолити козаків? З німцями ж ти воював, захищав Росію?
— Німець — справа інша.
— А більшовики?
— Що ж, пане осавуле, — видимо наважившись, заговорив Лагутін, підводячи очі, настирливо розшукуючи погляд Листницького: — більшовики останню земельку в мене не візьмуть. У мене акурат одна пайка, їм моя земля без. потреби... А ось, наприклад, — ви не ображайтесь тільки! — у вашого тата десять тисячів десятин...
— Не десять, а чотири.
— Ну, однаково, хоч і чотири,— хіба малий шмат? Який же це порядок, можна сказати? А кинь по Росії—таких! як ваш тато, аж надто. Отож, розміркуйте, пане осавуле, що кожен рот шматка просить. І ви бажаєте їсти і інші всякі люди теж бажають їсти. Це ж той циган привчив кобилу не їсти,—мовляв, призвичаїться без паші. А вона, сердешна, призвичаювалась та на десятий день і здохла... Порядки криві були за царя, для бідного народу зовсім сукуваті... Вашому татові відрізали он, як скибку пирога, чотири тисячі, а він же не в дві горлянки їсть, а так само, як і ми, прості люди, в одну. Звичайно, прикро за нарід!.. Більшовики— вони вірно націлюються, а ви кажете — воювати.
Листницький слухав його з затаєним хвилюванням. Наприкінці він уже розумів, що безсилий протиставити якийсь поважний аргумент, почував, що нескладними, убійчо-простими доводами припер його козак до стінки і тому, що заворушилася глибоко прихована свідомість власної неправоти, Листницький розгубився, озлився.
— Ти що ж—більшовик?
— Прізвисько тут ні до чого... — глузливо і протяжно відповів Лагутін. — Справа не в прізвиськові, а в правді. Народові правда потрібна, а її все ховають, закопують. Гомонять, що вона давно вже покійниця...
— Ось чим начиняють тебе більшовики... Виходить, недурно ти з ними Водишся.