— Чим же це вам полегшає? — уїдливо спитав Сергій Платонович.
— Війну нова влада, може, . кінчить... Може ж бути таке? А?
Сергій Платонович махнув рукою і постарілою ходою подибав до свого блакитного чепурного ґанку. Він ішов, рзкидано думаючи про гроші, про млин і підупалу торгівлю, згадав, що Лисавета тепер у Москві, а Володимир має незабаром приїхати з Новочеркаського. Тупий укол тривоги за дітей не порушив метушливої незв'язности думок. Так дійшов він до ґанку, почуваючи, як за цей день одразу потемніло життя і навіть сам він немов унутрішньо вилиняв від нудливих думок. Кислий смак іржі в роті викликав наплив слини. Оглянувшись на стариків під крамницею, він плюнув через різьблені бильця ґанку, почовгав по терасі до кімнат. Ганна Іванівна зустріла чоловіка в їдальні, майнула по обличчі його звично байдужим поглядом пустоцвітних очей, спитала:
— Перед чаєм закусиш?
— Та ні! Який там закус? — огидливо відмахнувся Сергій Платонович.
Роздягаючись, він відчував смак іржі в роті і безрадісно глуху порожнечу в голові.
:— Від Лізи лист.
Ганна Іванівна, гладка і сирувата, пройшла до спальні одноходдю (так завжди ходила вона, з першого дня одру-жіння заклопотана великим господарством), винесла надірваного конверта.
"Пуста і, здається, недоумкувата дівка", вперше подумав так про дочку Сергій Платонович, морщачи носа від запаху парфумів, що чувся від грубого конверта. Він неуважно прочитав листа, чомусь спинився на слові "настрій" і довго думав, дошукуючись у ньому незрозумілої для нього самого суті. В кінці листа Лисавета прохала вислати грошей. Сергій Платонович, все ще відчуваючи нудку порожнечу в голові, прочитав останні рядки. Йому несподівано захотілося тихо заплакати. Дибом ставши, життя цієї хвилини показувало йому порожнє своє нутро.
"Чужа вона мені, — думав він про дочку. — І я для неї чужий. Рідність почуває — оскільки потрібні гроші...' Брудна дівка, має коханців... А малою булаї білява і рідна... Боже мій! Як міняється все!.. До старости лишився дурнем, вірив у. якесь гарне прийдешнє життя, а справді самотний, як каплиця... Нечисто наживав, — та чисто і не наживеш! — кривдив, трусився за копійчиною, а тепер ось революція, і завтра моя челядь може витурити мене з хати... Все Під три чорти!.. А діти? Володимир дурний... Та й чого ради? Байдуже, мабуть"...
За якимсь чудним зв'язком пригадався давній випадок на млині; завізник-козак заскандалив з приводу великого мірчука, і відмовився платити; він, Сергій Платонович, у той час був у машиновому відділі, вийшов на галас і, дізнавшись у чому справа, наказав вагареві і мірошникам не віддавати мливо. Маленький, непоказний козачисько тягнув лантуха за гузир до себе, мірошник, кремезний, грудастий Завар,—до себе. Так трапилось, що козачисько штовхнув мірошника; той розвернувшись ударив його в скроню великим, косо стиснутим кулаком. Козачисько впав, потім скочив на ноги, заточуючись. ,На лівій скроні його мокро кров'янился садно. Він раптом ступнув до Сергія Платоновича, видохнув пошепки.
— Візьми борошно! Жери!—і вийшов, тремтячи плечима, стягуючи в щипку розбиту скроню.
Без ніякого видимого зв'язку згадав Сергій Платонович цей випадок і наслідки його: жінка козачиська приходила,
прохаючи повернути мливо, силою видушуючи сльози, шукаючи співчуття у завізників, голосила: ,
— Що ж це таке, люди добрі, які це права? Віддай мливо £
— Іди, тітко, іди по-доброму, а то волосся висмикаю! — посміювався Завар.
Б)'ло неприємно й досадно дивитись, як вагар Валєт, такий же слабосилий і дрібнорослий, як і той козачисько, поліз на Завара з бійкою і потім, жорстоко побитий, приходив просити звільнення. ‘
Все це швидко промайнуло в думках Сергія Платоновича, поки він згортав прочитаного листа, дивлячись перед себе незрячими очима.
День цей залишив під кінець садний поганий біль. Сергій Платонович спав уночі погано, ворочався, знемагаючи від безладних думок та неусвідомлених бажаннів. Заснув уже по півночі, а вранці, прочувши, що до батька, в Ягідне, приїхав з. фронту Євген Листницький, вирішив поїхати туди, щоб поговорити, з'ясувати справжнє становище і зняти з душі гірку шумовину тривожних передчуттів. Омелян, посмоктуючи люльку, запріг у городські санки маштака, повіз хазяїн до Ягідного.
Над хутором мов жовтогаряча мореля, визрівало сонце, під ним і вище тліли, курячись, хмари. Гостре морозяне повітря було насичене соковитим плодовим запахом. Під копитами маштака хрустів подорожній льодок, пару від кінських ніздрів вітер заносив назад, і вона інеєм осідала на гриву. Сергій Платонович, утихомирений швидкою їздою й холодом, дрімав, хитався, терся спиною об килимовий задок саней. А на хуторі, на майдані, чорнів кожухами натовп козаків, по-овечи купчилися баби, застібнувши донські кожушанки оторочені бурим поріччям.
Посеред— натовпу вчитель Баланда, з хусткою коло позеленілого рота і з червоною стрічкою в петельці кожушка, гарячково виблискуючи очима, говорив:
— ...Бачте, настав кінець проклятому самодержавству! Тепер ваших синів не пошлють приборкувати нагаями робітників, кінчилася ваша ганебна служба цареві-кровопивці. Установчі збори будуть господарем нової, вільної Росії. Вони зуміють побудувати інше, так мовити, ясне життя!
Ззаду, за брижі кожушка смикала його сожителька, шепотіла благально:
— Митю, залиш! Зрозумій, що шкодить тобі, неможна! Кров же знову йтиме. Митю!
Козаки слухали. Баланду, ніяково покурившись, покрехту-ючи, ховаючи усмішку. Промову йому так і не дали закінчити. Співчутливий голос з передніх рядів промовив басовито:
— Життя, як видно, ясне буде, та ось ти, сердечний, не дотягнеш. Ішов би собі додому, а то на дворі свіжо...
Баланда зім'яв недоказану фразу і, зів'ялий, вийшов із натовпу.
До Ягідного приїхав Сергій Платонович опівдні. Омелян за повід підвів маштака до плетених ясел коло стайні і, поки хазяїн вилазив з саней і, відкинувши полу кожуха, діставав хусточку, встиг розгнуздати коня, накинути попону. Коло ґанку Сергія Платоновича зустрів високий, сивуватий, у рудих плямах хорт. Він підвівся назустріч чужому, потягуючись на довгих жилавих ногах, позіхаючи, за ним так само ліниво піднялися й шші собаки, що мов чорні ок-лунки лежали обіч ґанку.