— Дивлюся — і дивом дивуюся: виряджали вас на службу з Грицькоц — хлопчаки були, а тепер ач... козак, прямо хоч до Отаманського.
. Луківна, заплаканими очима дивлячись на Митька, наливала в чарку горілки і, не бачачи, лляла через вінця.
— Ти, коросто! Таке добро через ллєш! — погукнув на неї Мирон Григорович.
— З радістю вас, а тебе, Дмитре Мироновичу, з щасливим прибуттям!
/ Пантелей Прокопович поводив синюватими білками і, не дихаючи, тремтячи віями, вицідив боклату чарку. Повільно витираючи долонею губи і вуса, він стрельнув очима на дно чарки, закинувши голову, струснув у роззявлений чорнозубий рот сиротинку-краплю і тільки тоді перевів дух, заку-сюючи огірком, щасливо і довго мружився. Сваха! піднесла йому другу і старий якось зразу смішно сп'янів. Митько стежив за ним, посміхаючись. Котячі зіниці його звужувалися в зелені, мов осокою прорізані, щілинки; то ширшали, темнішали. Змінився він за ці роки невпізнано. Майже нічого не залишилося в цьому здоровезному чорновусому козарлюзі від того тонкого, стрункого Митька, якого три роки тому виряджали на службу. Він значно виріс, роздався в плечах, зсутулився і погладшав, важив, певне, ніяк не менше, як 5 пудів, і з загрубілим обличчям і голосом показувався старше своїх років. Тільки очі були ті самі — бен-тежливі і неспокійні; в них і поринала мати, сміючись і плачучи, час від часу торкаючись зморщеною, бляклою долонею прямого, коротко стриженого волосся сина і білого його вузького чола.
— Кавалером прийшов? — п'яно посміхаючись, питав Пантелей Прокопович.
— Хто тепер з козаків хрестів не має — насупився Митько. — Крючкову он три хрести "навісили за те, що при штабі огинається.
— Він, сваточку, гордий у нас,—квапився дід Гришака.— Він, поганець, весь у мене, в діда, він не може спину гнути.
— Хрести либонь не . за це їм вішають, — насупився було Пантелей Прокопович, та Мирон Григорович потяг його, до світлиці, садовлячи на скриню, спитав:
— Наталка з онуками як? Живі — здорові? Ну, хвала богові! Ти, свате, мов би сказав, що за ділом зайшов? Яке в тебе діло? Кажи, а то ще вип'ємр — і захмелієш:
— Грошей дай. Дай, ради господа! Визволи, а то бідкаюся з цими... грішми.
Пантелей Прокопович просив з замітним п'яним приниженням. Сват перепинив його:
— Скільки?
— Сто папірців.
— Яких? Папірці — вони різні бувають.
— Сто карбованців.
— Так і кажи.
Мирон Григорович, покопавшись у скрині, дістав засмальцьовану хустку, розв'язав її, шелестячи хрустким папером, вилічив десять десяток.
— Дякую, сватку... Відвернув від біди.
— Ну, про що говорити. Не чужі либонь.
Митько пробув дома п'ять днів; ночі проводив у Оникіє-вої жінки, зглянувшись на гіркі бабські злидні і на неї саму, безвідмовну і простеньку молодичку. Днями бродив по рідних, гостював. Високий, одягнений в саму тільки легеньку захисну тужурку, топтав вихилясом хуторські вулиці, зсунувши кашкета на бакир, хизуючись крепом своїм проти холоду. Якось надвечір заглянув і до Мелехових. Приніс із собою до жарко натопленої кухні запах морозу і неви-водний їдкий дух салдатчини. Посидів, поговорив про війну, про хуторські новини, помружив на Дарку зелені, камишеві очі і налагодився уходити. Дарка, що очей не зводила з служивого, хитнулася, як полум'ям свічки, коли Митько, уходячи, грюкнув дверима, міцно стуляючи губи, напнула хустку, та Іллівна спитала:
— Ти куди, Дарко?
— До вітру... За потребою. .
— Ходім разом.
Пантелей Прокопович сидів, не підводячи опущену голову, мов і не чув розмови. Повз нього пройшла до дверей Дарка, ховаючи під спущеними повіками лисячий блиск, за нею, крехчучи, котилася ваги-переваги — свекруха. Митько покашлюючи, скрипів чобітьми коло фіртки, курив у жменю. На дзвякіт клямки він ступнув було до ґанку:
— Це ти, Дмитре? Заблудив чи що на чужому дворі? — яхидно окликнула Іллівна. — Ти вже фіртку за собою на засув засунь, а то вітер, грюкатиме вночі... Вітер ач який...
— Нічого не заблудив... Зачиню... — помовчавши, досадливо сказав Митько і кашлянувши, прямо через вулицю потяг до Оникієвого двору.
Жив Митько пташиним, бездумним життям: живий
нині — добре, а завтра — там видно буде. Служив він про-кволисто і, дарма, що безстрашне серце ганяло кров його, не дуже то шукав нагоди вислужитися, — зате у службовому формулярі Митьковім не все було гаразд: хазяїна його двічі судили — обвинувачуючи в зґвалтуванні польки російського підданства і в грабіжницві; за три роки війни карано його безліч разів; одного разу навіть військово-польовий суд мало не приліпив йому розстрілу, та якось умів1 Митько викручуватися з біди, і, хоч зажив у полку найгіршої слави, — любили його козаки за веселу безжурну вдачу, за соромицькі пісні, (на них був з Митька митець не абиякий), за товариськість і простоту, а офіцери — за розбійну хвацькість. Усміхаючись, топтав Митько землю легкими вовчими ногами, було багато в нього від звірячої цієї породи: в ході крок-у-крок, у манері дивитись з-під лоба зеленкуватими зінчастими очима; навіть у повороті голови,— ніколи не крутив Митько контуженою шиєю, — повертався всім корпусом, коли треба було оглянутися. Увесь скручений з тугих м'язів на широкому кістяку, був він легкий і скупий на рухи, терпким запахом здоров'я і сили віяло від нього, — так пахне зворушений лемешами чорнозем облогу. Було Митькові нескладне і просте життя, тяг-лося воно орною борозною, і він ішов нею, повноправний хазяїн. Такі ж примітивно прості і нескладні були його думки: голодний — можна і слід украсти, хоч би і в товариша, і крав, коли був голодний; стопталися чоботи—нема нічого простішого, як розбути полоненого німця: прошпетився,— треба спокутати провину, — і Митько спокутував: ходив у розвідки, приносив, знявши, напівзадушених німецьких вартових, охотником ішов у найнебезпечніше діло. 1915 року потрапив у полон, побили його й тесаками поранили, а вночі, заломивши аж до корнів нігті на пальцях, продер дах комори, і втік, захопивши на спогад обозну збрую. Тим то й миналося Митькові.
На шостий день одвіз Мирон Григорович сина на Мілле-рово, провів його до вагону, подивився, як віддаляючись, торохтять ланки зелених коробок, і довго колупав пужалном насипану коло ,плятформи жужелицю, не підводив спущені посоловілі очі. Плакала за сином Луківна, крехкав дід Гришака, сурмив у світлиці, сякаючись у долоню, витираючи її об засмальцовану полу чекменька. Плакала і Они-кієва жалмерка, згадуючи велике, гаряче на ласки тіло Митькове і мучачись від триперу, якого наділив їй служивий.