Третій рік війни помітно відбивався на хазяйстві хутора. Двори, де не залишилося козаків, ширилися розкритими повітками, ветхими оборами, руїна залишала на них свої непоказні сліди. Христонина жінка господарювала з дев'ятирічним синком; Оникіева баба зовсім не господарювала, а на становищі жалмерки бувши, всяко доглядала себе:' рум'янилася, наводила красу і, як бракувало дорослих козаків, приймала хлопчаків років на 14 і більш, про що красномовно свідчили свого часу густо вимащені дьогтем дощаті ворота, що й досі ще зберігали бурі. виказливі сліди. Курінь Степана Астахова порожнював, вікна, відходивши, забив хазяїн дошками, дах подекуди завалився, заріс лопушаггни-ком, на дверях ржавіла колодка, а в розчинені ворота обори, непролазно порослі бур'яном і лободою, повсякчас заходила поблудна . худоба, шукаючи притулку від спеки або негоди. У Томіліна Івана падала на вулицю стіна хати, підтримував її закопаний у землю присішок — видно, металася на хвацькім артилеристові доля за ті німецькі й російські хатки, які зруйнував він, як наводник, ставлячи на приціл і на удар.
І так по всіх вулицях і завулках хутора. На нижньому кутку тільки двір. Пантелея Прокоповича мав путній вигляд: справний, цілий, та й то не всюди. На даху комори попадали від староста бляшані півні, скособочилася комора, деяку негосподарність могло помітити досвідчене око. Не до всього прикладав руки старий; засів зменшувався, а про інше й говорити годі; тільки родина Мелехівська не зменшилася; на місце Петра й Григорія, що тягалися по фронтах, на початку осени породила торік Наталка близнята. Ухитрилася догодити старим, породивши хлопчика й дівчинку. Вагітність Наталка переносила болісно, іноді вона цілі дні не могла ходити через тяжкі болі в ногах, рухалася, тягнучи ногу, кривлячись, але біль переносила твердо, — на смаглявому, змарнілому і щасливому обличчі ніколи він не відбивався. Хвилинами, коли особливо корчило ноги, на скронях у неї бісером проступав піт; тільки з цього здогадувалася Іллівна; хитаючи головою, лаялася:
— Ляж ти, окаяна! Що ти себе мордуєш?
Ясного вересневого дня— Наталка, відчувши наближення пологів, вийшла на вулицю.
— Ти куда це?—'Спитала свекруха.
— До займища. Навідаю корови.
Наталка квапливо вийшла за хутір, оглядаючись, стогнучи, придержуючи руками низ живота, залізла в густі хащі дикого терену і лягла. Вже смеркло, коли вона задвірками пробралася додому. В полотняній завісці принесла близнят.
— Горленько моя! Проклята! Що ж ти це? Деж ти була?— заголосила Іллівна.
— Я від сорому пішла... Тата не сміла... Я чиста, матусю, і їх викупала... Візьміть... — полотніючи, виправдувалася Наталка.
Докійка кинулася по бабу-повитуху. Дарка метушилася, застилаючи решето, а Іллівна, сміючись і плачучи, вигукувала:
— Дарко! Кинь ти решето! Кошенята вони, чи що, що ти їх в решето! Господи, та двоє їх! Ой, господи, хлопчик один!.. Наталонько!.. Та постеліть їй!..
Пантелей Прокопович, почувши на дворі про те, що невістка розродилася близнятами, спочатку руками розвів, потім зрадуваний, посіпавши бороду, заплакав, і ні сіло, ні впало — нагримав на бабу-повитуху:
— Брешеш, парастаснице, — кивав він перед носом старої кігтястим пальцем. — Брешещ. Ще не зараз переведеться Мелехівська порода. Козака з дівкою подарувала невістка. Он невістка, так невістка. Господи боже ж мій. Та за таку милость чим то я їй, сердешній, відквитаю?
Врожайний .був той рік: корова отелилася двійнятами, на Михайла так само вівці окотилися, кози... Пантелей Прокопович, дивуючись з такого випадку, сам собі розмірковував:
"Щасливий нині рік, накладистий. Кругом двоїться. Тепер приплоду у нас... Ого-го".
Наталка годувала дітей груддю до року. У вересні відлучила їх, але не оклигла до пізньої осени; на змарнілому обличчі молочно виблискували зуби та теплим парним блиском світилися очі, що від худости видавалися надмірно великими. Все життя вкладала в дітей, стала неуважніша до себе, весь час, вільний від роботи в господі, витрачала на них; мила, прала, плела, цірувала і часто, примостившись боком на ліжку, звісивши ноги, брала з колиски близнят і, порухом плечей звільняючи з просторої сорочки туго налиті великі біложовті, як дині, перса, годувала зразу обох.
— Вони тебе і так виссали всю. Часто надто годуєш,— ляпала Іллівна по гладеньких, брижених ноженятках онуків.
— Годуй. Не шкодуй молока. Тобі його не на кисляк збирати, — з ревнивою грубоватістю втручався Пантелей Прокопович.
Цими роками йшло життя на збуття — мов повінь на Доні. Нудні томилися дні і, чергуючись, минали непомітно, в повсякчасній з етушні, в роботі, потребах, маленьких радощах і великій безнастанній тривозі за тих, хто був на війні. Від Петра і Григорія приходили з дієвої армії час від часу листи в конвертах, замусолених та поплямованих поштовими штемпелями. Останній лист від Григорія побував у чиїхсь руках: половину листа було акуратно затушовано фіалковим атраментом, а на берегах сірого паперу стояв незрозумілий атраментований значок. Петро писав частіш за Григорія і в листах, адресованих Дарці, погрожував і просив кинути балощі, — видно, чутки про вільне життя жінчине доходили й до нього. Григорій разом з листами пересилав додому гроші — утримання і "хрестові", обіцяв у відпустку прийти, та щось не йшов. Шляхи братів розтікалися: гнула Григорія війна, висмоктувала з обличчя рум'янець, фарбувала його жовтою жовчу, не сподівався кінця війни діждатися, а Петро швидко і рівно ішов угору, дістав під осінь 1916 року вахмістра, заробив, підлабузнюючись до командира сотні, два хрести і вже закидав у листах про те, що клопочеться тим, щоб послали його підучитися до офіцерської школи. Влітку з Оникієм, що приходив у відпустку, прислав додому німецьку каску, шинелю і свою фотографічну картку. З сірого шматка кортону самовдово-' лено дивилося постаріле обличчя його, стирчали закручені біласті вуса, під кирпатим носом знайомою усмішкою ширились тверді губи. Саме життя посміхалося до Петра, а війна тішила, бо відкривала перспективи надзвичайні: чи то ж йому, звичайному козакові, що змалечка крутив хвости волам, думати було про офіцерство та всяке привілля? А ось спалахнула війна, — і в заграві її виразно завиднілося майбутнє привільне життя... З одного тільки боку мало Петрове життя неприглядну визублину: ширилися по хуторі погані' про жінку чутки. Степан Астахов був у відпустці восени цього року і, повернувшись до полку, вихвалявся перед цілою сотнею, що гарно пожив він з Петровою жал-меркою. Не вірив Петро, слухаючи оповідання товаришів, темніючи на виду, посміхався, казав: