€5
Тихий Дон. 194
— Я не кажу — більшовик, а якась подоба більшовика.
— Один чорт. Чим ? — питаю.
— А хоч би й балачками про офіцерське товариство, про ставлення до тебе. Чого ти хочеш від цих людей? Чого ти взагалі хочеш ? — добродушно усміхаючись і помахуючи нагайкою, допитувався Копилов. Він озирнувся на ординарців, які щось жваво обмірковували, заговорив голосніше : — Тебе ображає те, що вони не приймають тебе в своє середовище, як рівноправного, що вони ставляться до тебе звисока. Але вони мають рацію з свого погляду, це треба розуміти. Правда, ти офіцер, але офіцер'' абсолютно випадковий у середовищі офіцерства. Навіть носячи офіцерські погони, ти залишаєшся, пробач мені, необтесаним козаком. Ти не знаєш пристойних манер, неправильно і грубо висловлюєшся, позбавлений усіх тих необхідних якостей, які властиві вихованій людині. Наприклад : замість того, щоб користуватися носовою хусткою, як це роблять усі культурні люди, ти сякаєшся з допомогою двох пальців, під час їди руки витираєш то об халяви, то об волосся, а вмившись, не гидуєш витерти обличчя кінською попоною, нігті на руках або обкусюєш, або зрізуєш кінцем шашки. Або ще краще: пам'ятаєш, зимою якось у Каргінов-ській розмовляв ти при мені з одною інтелігентною жінкою, в якої чоловіка арештували козаки, і в її присутності застібав штани...
—..Виходить, було б краще, коли б я штани залишив не-застебнутими ? — хмуро усміхаючись, спитав Григорій.
Коні їх ішли кроком поряд, і Григорій скоса поглядав на Копилова, на його добродушне обличчя, і не без прикрого почуття вислухував його слова. ,
— Не в цьому річ ! — досадливо кривлячись, вигукнув Копилов.— Але як ти взагалі міг прийняти жінку, будучи лише в штанах, босий ? Ти навіть кітеля на плечі не накинув, я це добре пам'ятаю! Все це, звичайно', дрібниці, але вони характеризують тебе як людину... Як тобі сказати ...
— Та вже кажи якнайпростіше!
— Ну, як людину зовсім неосвічену. А говориш ти як? Жах ! Замість квартира — кватера, замість евакуюватися — екуюватися, замість якби — коби, замість артилерія — антиле-рія. І, як у кожної безграмотної людини, в тебе якесь незбагненне замилування звучними іноземними словами, ти вживаєш їх де треба й де не треба, перекручуєш неймовірно, а коли на штабних нарадах при тобі вимовляють такі слова з специфічної воєнної термінології, як дислокація, форсування, диспозиція,, концентрація та інше, то ти дивишся на того, хто говорить, з захопленням і, я б сказав, з заздрістю.
— Ну, це вже ти брешеш!—вигукнув Григорій, і весела жвавість пройшла по його обличчю. Гладячи, коня між вухами, чухаючи йому під . гривою шовковисто — теплу шкіру, він попросив: — Ну, шквар далі, давай чосу своєму командирові !
— Слухай,. чого ж тут чосу давати ? І так тобі має бути ясно, що ві тебе з цього боку негаразд. І після цього ти ще ображаєшся, що офіцери до тебе ставляться не як до рівного. В питаннях пристойності і грамотності ти, просто, пеньок! — Копилов ненавмисно сказав образливе слово і злякався. Він знав, який нестриманий буває Григорій у гніві, і боявся вибуху, але, глянувши на Григорія мигцем, зразу ж заспокоївся. Григорій, відкинувшись на сідлі, беззвучно реготав, сяючи спід вусів сліпучим вискалом зубів. І такий несподіваний був для Копилова результат його слів, такий заразливий сміх Григорія, що він сам розсміявся, кажучи: — От бачиш, інший, розумний, плакав би від такого прочухана, а ти іржеш. Ну, чи не чудак же ти ?
— Значить, кажеш, я — пеньок ? І чорт з вами ! — переставши сміятись, сказав Григорій.— Не хочу вчитися вашої звичайності та пристойності. Вони мені коло волів будуть ні до чого. А бог дасть — живий буду,— мені ж коло них ходити і не з ними ж мені розшаркуватись та говорити : "Ах, поверніться, лисий! Пробачте мені, рябий! Дозвольте мені поправити на вас ярмо? Шановний добродію, пане віл, уклінно прошу не затягати борозенного". З ними треба коротше : соб — цабе, от і вся воляча дисклокація.
— Не дисклокація, а дислокація! — поправив Копилов.
— Ну, нехай дислокація. А! от в одному я з тобою не згодний.
— В чому ж це?
— В тому, що я — пеньок. Це я у вас—пеньок, а от зажди трохи, перейду , до червоних, то в них я буду важчий за свинець. Отоді вже не попадайтесь мені пристойні і вчені дармоїди ! Душі вийматиму просто з бебехами ! — напівжартома-напівсерйозно сказав Григорій і торкнув коня, переводячи його зразу на широку рись.
Ранок над Обдонням вставав у такій тонко випряденій тиші, що кожний звук, навіть нерізкий, рвав її і будив відгомін. В степу господарювали самі жайворонки та перепелиці, але в суміжних хуторах стояв той неугавний неголосний ро-кітний гомін, який звичайно супроводжує великі військові частини. Гуркотіли на вибоях колеса гармат і зарядних ящиків, біля колодязів іржали коні, згідливо, глухо і м'яко: гупали кроки пластунських3 сотень, що проходили, побрязкували брички й вози обивательських підвід, що підвозили до лінії фронту боєприпаси і спорядження; біля похідних кухонь солодко пахло розіпрілим пшоном, м'ясним кандьором, приправленим лавровим листям, і свіжим хлібом.
Під самою Усть — Медведицькою часто тріщали постріли з гвинтівок, ліниво й гучно бухали рідкі гарматні постріли. Бій тількищо починався.
Генерал Фіцхелауров снідав, коли немолодий, підтоптаний адьютант доповів:
— Командир, першої повстанської дивізії Мелехов і начальник штабу дивізії Копилов.
— Проси в мою кімнату,— Фіцхелауров великою жилавою рукою відсунув тарілку, повну яєчних шкаралуп, не кваплячись випив склянку свіжого молока і, акуратно склавши салфетку, встав ізза стола.
Сажневого зросту, по-старечому дебелий і гладкий, він здавався неправдоподібно великим у цій крихітній козачій кімнатці з скособоченими одвірками й. підсліпуватими вікнами. На Ходу поправляючи стоячий комір бездоганно пошитого мундира, гучно кашляючи, генерал вийшов у сусідню кімнату, коротко вклонився Григорію і Копилову, що встали, і, не подаючи руки, жестом запросив їх до столу.
Придержуючи шаблю, Григорій обережно сів на! краєчок табурета, скоса глянув на Копилова.
Фіцхелауров важко сів на віденський стілець, що хруснув під ним, зігнув цибаті ноги, поклавши на коліна великі кисті рук, густим, низьким басом заговорив :