*
X
На світанку його розбудив Копилов.
— Уставай, пора збиратись, їхати! Наказано ж бути
0 шостій годині.
Начальник штабу тількищо поголився, вичистив чоботи
1 надів пом'ятий, але чистий френч. Він, як видно, поспішав : пухлі щоки в двох місцях порізані бритвою. Але в усьому ньому видно було. якусь, раніш невластиву йому, чепуристу підтягнутість.
Григорій критично оглянув його з ніг до голови, подумав "Ач, як виштафірувався ! Не хоче до генерала заявитись аби. в чому !.."
Немов слідкуючи за ходом його думок, Копилов сказав г
— Незручно з'явитись нечупарою. Раджу й тобі трохи причепуритись.
— Продере й так ! — пробурмотів Григорій, потягаючись.— Так, кажеш, наказано бути о шостій ? Нам з тобою вже наказувати починають ?
Копилов, посміхаючись, знизав плечима :
— Нові часи — нові пісні. Як старшому, ми мусимо скоритися. Фіцхелауров — генерал, не йому ж до нас їхати.
—Воно то так. До чого йшли, до того й прийшли,— сказав Григорій і пішов до колодязя вмиватися.
Хазяйка бігом кинулась до хати, винесла чистий вишиваний рушник, з поклоном подала Григорію. Той люто потер кінцем рушника цеглясто — червоне, обпечене холодною водою обличчя, сказав Копилову, що підійшов на цей час :
— Воно то так, тільки панам — генералам треба б ось про що подумати : народ іншим став за революції, так, ніби наново народився ! А вони все старим аршином міряють. А аршин от — от зламається... Важкувато вони повертаються. Ко-лойазі б їм у мозки, щоб скрипу не було !
— Це ти' про що ? — неуважно спитав Копилов, здмухуючи з рукава прилиплу смітину.
— А про те, Що все в них на старе збивається. Я ось маю офіцерський чин з германської війни. Кров'ю його заслужив ! А як потраплю в офіцерське товариство — так ніби з хати на мороз вийду в самих підштаниках. Таким від них холодом на мене попре, що всією спиною його чую! — Григорій несамовито блиснув очима' і непомітно для себе підвищив голос.
Копилов незадоволено оглянувся на всі боки, шепнув:
— Тихше ти, ординарці слухають.
— Чому це так, спитати б ? — стишивши голос, продовжував Григорій.— Та тому,4 що я для них — біла ворона. У них — руки, а в мене — від старих мозолів копито ! Вони ногами шаркають, а я як не повернусь — за все зачіплююсь. Від них пахучим милом і всякими жініочими мастями тхне, а від мене кінською сечею та потом. Вони всі вчені, а я насилу церковну школу СКІНЧИВ. Я їм чужий з голови до п'ят. Ось воно все чому! І вийду я від них, і все мені здається, наче б мені на лице павутиння налипло : і лоскітно мені і неприємно страшно, і все хочеться почиститись.— Григорій кинув рушник на цямрини, уламком костяного гребінця причесав "волосся. На смуглому обличчі його різко білів незагорілий лоб.— Не хочуть вони збагнути того, що все старе повалилось до бісової матері!—вже тихіше сказав Григорій.— Вони думають, що ми з іншого тіста роблені, що невчений чоловік, який з простих, то гірше худоби. Вони думають, що у воєннім ділі я, або такий як я, менше за них розуміємо. А хто в червоних командирами ? Будьонний — офіцер ? Вахмістр старої служби,— а не він генералам генерального штабу накладав ? А не від ньогіо драла давали офіцерські полки ? Гусельщиков з козачих генералів найбільш бойовий, уславлений генерал, а не він цієї зими в самих спідніх з Усть — Хоперської вистрибнув ? А знаєш, хто його загнав на слизьке ? Якийсь московський слюсарик — командир червоного полку. Полонені потім говорили про нього.' Це ж треба розуміти! А ми, невчені офіцери, хіба погано водили козаків у повстання ? Багато нам генерали помагали ?
— Помагали чимало,— значно відповів Копилов.
— Ну, може, Кудінову й помагали, а я ходив без помочі і бив червоних, чужих порад не слухаючи.
— Так ти що ж — науку в воєнній справі заперечуєш?
— Ні, я науки не заперечую. Але, брат, не вона у війні головне.
— А що ж, Пантелейович ?
— Діло, за яке в бій ідеш.
— Ну, це вже інша річ...— Копилов, насторожено усмі-хаючись, сказав : — Сама собою розуміється ... Ідея в цьому ділі — головне. Перемагає тільки той, хто твердо знає, за що він б'ється, і вірить у своє діло. Істина ця стара, як світ, і ти даремно вважаєш її за своє відкриття. Я за старий, за добрий старий час. Коли б інакше, я б і пальцем не ворухнув, щоб іти кудись і за щось воювати. Всі, хто з нами,— це люди, які боронять силою зброї свої старі привілеї, втихомирюють народ, що збунтувався. Серед цих втихомирювачів і ми з тобою. Але я от давно до тебе придивляюсь, Григорій Пантелейович, і не можу тебе зрозуміти...
— Потім зрозумієш. Давай їхати,— бовкнув Григорій І пішов до сарая.
Хазяйка, що ловила кожен рух Григорія,— бажаючи догодити йому, запропонувала':
— Може б, молочка випили ?
— Спасибі, мамаша, часу нема' молоко розпивати. Колись
іншим разом. _
Прохір Зиков біля сарая запопадливо сьорбав з миски кисле молоко. Він і оком не кліпнув, дивлячись, як Григорій одв'язує коня. Рукавом сорочки витер губи, спитав :
— Далеко поїдеш ? І мені з тобою ?
Григорій скипів, з холодним шаленством сказав :
—1 Ти, заразо, так і так тобі в душу, служби не знаєш ? Чому кінь загнузданий стоїть ? Хто повинен коня мені подати ? Ненажера чортова ! Все жереш, ніяк не нажерешся! Ану, кинь ложку ! Дисципліни не знаєш !.. Ляда чортова !
— І чого ти розходився ? — ображено бурмотів Прохір, умостившись у сідлі.— Горлаєш, а все дарма. Теж не абияка птиця! Що ж,,мені й перекусити перед дорогою не можна? Ну, чого кричиш ?
— А того, що ти з мене голову здіймеш, кендюх свинячий ! Як ти зі мною поводишся ? Зараз до генерала їдемо, то ти мені гляди !.. А то звик за панібрата !.. Я тобі хто такий? їдь п'ять, кроків позаду! — наказав Григорій, виїжджаючи з воріт.
Прохір і три інші ординарці трохи відстали, і Григорій? що їхав поруч з Копиловим,— продовжуючи почату розмову, насмішкувато спитав:
— Ну, то чого ти не розумієш ? Може, я тобі розтлумачу. ?
Не помічаючи насмішки в тоні голосу і в формі запитання, Копилов відповів :
— А не зрозумію я твоєї позиції в цьому ділі, от що! З одного боку — ти борець за старе, а з другого — якась, пробач мені за різкість, якась подоба більшовика.
— Чим же це я — більшовик ? — Григорій нахмурився, рвучко підсунувся в сідлі.