— Дай дві лопати і рядно,— попросив Григорій.
— Думаєш поховати його ? — спитав Прохір.
— Еге.
— І охота тобі труждатися, Григорій Пантелевич ! Давай я зараз метнусь за козаками. Вони і труну зроблять, і яму йому викопають підходящу...
Прохорові, як видно, не хотілось морочитися з похороном якогось старого, але Григорій рішуче відхилив його пропозицію :
— Самі І яму викопаємо і поховаємо. Старий цей хороший був чоловік. Іди в садок, біля ставка підождеш, а я піду гляну на покійника.
Під тією ж старою розгілчастою тополею, коло вкритого ряскою ставка, де колись поховав дід Сашко дочку Григорія и Оксани, знайшов і він собі останнє .пристановище. Поклали його сухеньке тіло, загорнуте в чисте, пропахле хмелем рядно, засипали землею. Поруч з малесенькою могилкою виросла ще одна, акуратно притоптана чобітьми, святково сяюча свіжим і вологим суглинком.
Пригнічений спогадами, Григорій ліг на траву недалеко від цього маленького дорогого серцю кладовища і довго дивився на велично розкинуте над ним блакитне небо. Десь там, у високих безмежних просторах, гуляли вітри, пливли осяяні сонцем холодні хмари, а на землі, що тільки но прийняла веселого конятника і п'яницю діда Сашка, так само завзято кипіло життя : в степу, що зеленим розливом підступав до самого саду, в заростях диких конопель біля тину на старому току безугавно звучав гримучий дріб перепелиного співу, свистали ховрашки, дзижчали джмелі, шелестіла приголублена вітром трава, співали в струменистому мареві жайворонки і, стверджуючи в природі людську велич, десь далеко — далеко по суходолу настирливо, злісно і глухо стукотів кулемет.
VII
Генерала Секретєва, що приїхав у Вешенську з штабними офіцерами і з сотнею козаків особистого конвою, зустрічали хлібом — сіллю, урочистим дзвоном. В обох церквах цілий день дзвонили, як на Великдень. По вулицях роз'їжджали на сухорлявих, виснажених переходом дончаках низовські козаки. На плечах у них задирливо синіли погони. На майдані, коло купецького дому, де відвели квартиру генералові Секретєву, товпились ординарці. Лузаючи насіння, вони заговорювали з прибраними станичними дівками, що проходили мимо.
Опівдні до генеральської квартири троє кінних калмиків пригнали чоловіка п'ятнадцять полонених червоноармійців. По-зад них ішла парокінна підвода, завалена духовими інструментами. Червоноармійці були одягнені незвичайно : в сірі суконні штани і такі самі куртки з червоним кантом на обшлагах рукавів. Літній калмик під'їхав до ординарців, що без діла стояли біля воріт, зліз з коня, сунув у кишеню череп'яну люлечку :
— Наші червоних трубачів пригнала. Розумієш ?
— А що тут розуміти ? — ліниво озвався мордатий ординарець, спльовуючи соняшникове лушпиння на запорошені чоботи калмика.
— Чого нічого,— прийми полонених. Наїв гладкий морда, балакай зря чого !
— Ну — ну, ти в мене поговориш, курдюк баранячий ! — образився ординарець. Але доповісти про полонених пішов.
З воріт вийшов дебелий осаул у коричневому, туго затягнутому в талії бешметі. Розкарячивши, товсті ноги, мальовничо взявшись у боки, оглянув червоноармійців, що стовпились докупи, пробасив :
— Комісарів музикою тіш — шили, дрантя тамбовське ! Звідки сірі мундири ? З німців поздирали, чи що ?
— Ні,— часто кліпаючи, відповів червоноармієць, що стояв попереду. І скоромовкою пояснив : — Ще при Корейському нашій музикантській команді пошили цю форму, перед червневим наступом ... То ми й ходимо в ній з тої пори ...
— Походиш у мене ! Походиш ! Ви у мене походите! — Осаул зсунув на потилицю низько зрізану кубанку, оголивши на бритій голові малиновий, ще незарубцьований шрам, і круто обернувся на високих стоптаних підборах лицем до калмика.— Навіщо ти їх гнав, нехрищена пика ? На якого чорта ? Не міг по дорозі на розпил пустити ?
Калмик весь якось непомітно підібрався, спритно зсунув криві ноги і, не віднімаючи руки від козирка захисного кашкета, відповів :
— Командир сотні наказала гони сюди треба.
— "Гони сюди треба" ! — передражнив чепуристий осаул, презирливо скрививши тонкі губи, і, важко ступаючи набряклими ногами, подригуючи товстим задом, обійшов червоноар-мійців : довго й уважно, як баришник — коней, оглядав їх.
Ординарці тихенько посміювались. Обличчя конвойних калмиків, як завжди, були байдужі.
— Відчинити ворота ! Загнати їх у двір! — наказав осаул.
Червоноармійці і підвода з безладно накиданими інструментами спинились біля ганку.
— Хто капельмейстер ? — закурюючи, спитав осаул.
— Нема його,— відповіло зразу кілька голосів.
— Де ж він ? Втік ?
— Ні, вбитий.
— Туди й дорога. Обійдемось і без нього. Ану, розібрати інструменти !
Червоноармійці підійшли до підводи. Змішуючись з настирливим передзвоном, у дворі несміливо й безладно зазвучали мідні голоси труб.
— Приготуватись 1 Давайте "Боже царя храни".
Музиканти мовчки перезирнулись. Ніхто не починав. З хвилину тривало тяжке мовчання, а потім один з них, босий, але в акуратно закручених обмотках, дивлячись у землю, сказав :
— З нас ніхто не знає старого гімну...
— Ніхто ? Це цікаво... Ей, там! Піввзвод ординарців з гвинтівками 1
Осаул відбивав ніском чобота нечутний такт. У коридорі, гупаючи карабінами, строїлись ординарці. За палісадником в густій зарості акацій цвірінчали горобці. У дворі жарко пахтіло розпеченими залізними дахами сараїв і людським їдким потом. Осаул одійшов з пригріву в тінь, і тоді босий музикант тоскно глянув на товаришів, неголосно сказав :
Ваше високоблагородіє ! У нас усі тут—молоді музиканти. Старого не доводилось грати... Революційні марші все більше грали ... Ваше високоблагородіє !
Осаул неуважно вертів кінчик свого наборного пояска, мов* чан.
Ординарці вистроїлись коло ганку, ждали наказу. Розштовхуючи червоноармійців, з задніх рядів квапливо виступив літній з більмом на оці музикант; покашлюючи, спитав :
—. Дозвольте ? Я можу зіграти.— І не ждучи згоди, приклав до тремтячих губ напечений сонцем фагот.
Гугняві тоскні звуки, що самотньо злетіли над просторим купецьким двором, примусили осаула гнівно скривитись. Махнувши рукою, він крикнув :
— Перестать ! Як старця за... тягнеш. Хіба це музика ?