— Бідна ти та нещасна званка ! — жаліючи сказав він. — Двадцять літ тобі, а як тебе життя заїздило...
Вмить від веселості її й сліду не лишилось. Вона суворо-відштовхнула його руку, нахмурилась і почервоніла так, що на переніссі зникло дрібне ластовиння.
— Ти жінку пожалій, як приїдеш, а в мене й без тебе жалільників вистачить.
— Та ти не сердься, зажди !
— А ну тебе к чорту!
— Я це жаліючи тебе сказав.
— Іди ти з своєю жалістю прямо...— вона по-чоловічому уміло і звично вилаялась, блиснула потемнілими очима.
Григорій підвів брови, збентежено крекнув :
— Оце загнула, нічого сказати ! Он ти яка неприборкана.
— А ти який ? Святий у вошивій шинелі, он хто ти! Знаю я вас! Заміж виходь, те та се, а давно ти таким смир-нягою ста© ?
— Ні, недавно',— посміхаючись, сказав Григорій.
— А чого' ж ти мені напучення читаєш ? У мене на те свекруха є.
— Ну, годі, чого ти злостишся, дурна молодице ? Я ж між іншим так висловився,— примирливо сказав Григорій.— Дивись, он воли через нашу балачку з шляху зійшли.
Умощуючись на гарбі зручніше, Григорій мигцем глянув на веселу вдову і помітив на очах її сльози. "От іще морока! І завше вони, ці баби, такі..."— подумав він, відчуваючи якусь внутрішню ніяковість і досаду.
Незабаром він заснув, лежачи на спині, прикривши обличчя полою шинелі, і прокинувся аж смерком. На небі світились бліді вечірні зорі. Свіжо й радісно пахло сіном.
— Волів кормити треба,— сказала вона.
— Що ж, давай спинятися.
Григорій сам випріг волів, дістав з речової сумки банку м'ясних консервів, хліб, наламав і приніс оберемок сухого бур'яну, недалеко від гарби розпалив багаття.
— Ну, сідай вечеряти, званко, годі тобі сердитись.
Вона сіла коло багаття, мовчки витрусила з торби хліб, кусок заіржавілого від старості сала. Вечерявши, говорили мало й мирно. Потім вона лягла на гарбі, а Григорій підкинув у багаття, щоб не загасло, кілька волячих сухих кізяків, по — похідному примостився коло вогню. Довго лежав, підмостивши під голову сумку, дивився на мерехтяче зірками небо, незв'язно думав про дітей, про Оксану, потім задрімав і прокинувся від улесливого жіночого голосу:
— Ти спиш, служивий ? Спиш, чи ні ?
Григорій підвів голову. Спершись на лікоть, супутниця його звісилась з гарби. Обличчя її, освітлене знизу непевним світлом згасаючого багаття, було рожеве й свіже, сліпучо біліли зуби й мереживна кайма хустки на голові. Вона, ніби між ними й не було незгоди, знов усміхнулась, ворушачи бровою, говорила :
— Боюсь, що замерзнеш ти там. Земля ж холодна. Коли вже дуже змерз — іди до мене. У мене кожух те — е — еплий —претеплий. Прийдеш, га ?
Григорій подумав і, зітхнувши, відповів:
— Спасибі, дівко, не хочу. Якби рік — два тому... Нічого, не змерзну коло вогню.
Вона теж зітхнула, сказала :
— Ну, як хочеш,— і вкрилася кожухом з головою.
Трохи згодом Григорій устав, зібрав свої пожитки. Він
вирішив іти пішки, щоб до світанку прийти в Татарський. Неможливо було йому — командирові, що повертається з служби,— приїхати додому серед білого дня волами. Скільки глуму й балачок викликав би такий приїзд...
Він розбудив підводчицю.
— Я піду пішки. Не боїшся сама в степу залишатись ?
— Ні, я не з лякливих, та тут і хутір близько. А тобі що, не терпиться ?
. — Вгадала. Ну, прощавай, званко, не згадуй лихом!
Григорій вийшов на шлях, звів комір шинелі. На вії йому впала перша сніжинка. Вітер повернув з півночі, і в холодному подихові його Григорій відчув знайомий і милий серцю запах снігу.
Кошовий їздив у станицю й повернувся ввечері. Докійка побачила його у вікно ; коли він під'їхав до воріт, вона швиденько накинула на плечі хустку, вийшла в двір.
— Гриша вранці прийшов,— сказала вона коло хвіртки, дивлячись на чоловіка з тривогою і чеканням.
— З радістю тебе,— стримано і трохи насмішкувато відповів Мишко.
Він увійшов в кухню, твердо стиснувши губи. Під вилицями його перекочувались гульки. На колінах у Григорія примостилась Полюшка, дбайливо вбрана тіткою в чисте платтячко. Григорій обережно поставив дитину на підлогу, пішов назустріч зятеві, усміхаючись, простягаючи велику смуглу руку. Він хотів обняти Михайла, але побачив у безусмішли-вих очах його холодок, непривітність і стримався.
— Ну, здрастуй, Миша !
— Здрастуй.
— Давно ми з тобою не бачились! Наче сто років минуло.
— Справді, давненько... З прибуттям тебе.
— Спасибі. Поріднилися, значить ?
— Довелось... Чого це в тебе кров на щоці ?
— Е, пусте, бритвою порізався, поспішав.
Вони сіли до столу і мовчки розглядали один одного,, відчуваючи чужість і ніяковість. Між ними ще мала бути велика розмова, але зараз це було неможливо. У Михайла вистачило витримки, і він спокійно заговорив про хазяйство, про зміни, що сталися в хуторі.
Григорій дивився у вікно на землю, вкриту першим голубим сніжком, на голі віти яблунь. Не такою він, уявляв собі колись зустріч з Михайлом ...
Незабаром Михайло вийшов. У сінях він ретельно нагострив об брус ножа, сказав Докійці:
— Хочу покликати когонебудь баранця зарізати. Треба ж хазяїна вгостити як годиться. Побіжи по самогонку. Зажди, от що : підійди до Прохора і скажи йому, щоб у землю закопався, а дістав самогонки. Він це краще за тебе зробить. Поклич його вечеряти.
Докійка засяяла від радості, з мовчазною вдячністю глянула на чоловіка ... "Може й обійдеться все по — доброму ... Ну, скінчили воювати, що їм тепер ділити ? Хоч би оброзу-мив їх господь !" — з надією думала вона, ідучи до Прохора.
Менш ніж через півгодини прибіг захеканий Прохір.
— Григорій Пантелевич!.. Любчику ти мій!.. І не сподівався й не думав діждатися !..— високим плаксивим голосом закричав він і, спіткнувшись об поріг, мало не розбив відерний глек з самогоном.
Обіймаючи Григорія, він схлипнув, витер кулаком очі, розгладив мокрі від сліз вуса. У Григорія щось затремтіло в горлі, але він стримався, зворушено, грубувато ляснув вірного ординарця . по спині, незв'язно промовив :
— От і побачились... Ну, й радий же я, Прохоре, тебе бачити, страшенно радий ! Що ж ти, старий, сльозу пускаєш ? Ослаб на вторах ? Гайки ослабли ? Як твоя рука ? ДругЪГ тобі жінка не одбила ?