Докійка спалахнула, глянула на матір вогненними очима й опустила очі, не сказавши й слова. Усміхаючись, Мишко відповів :
— Не до тебе ходжу, тітко Іллівна, даремно лютуєш.
— Краще б ти зовсім забув дорогу до нашої хати.
— А куди ж мені ходити ? — вже серйозніше спитав Мишко.— 3 ласки вашого свата Дмитра лишився я один, як око в одноокого, а в порожній хаті вовком не просидиш. Хочеш ти, чи не хочеш, тітонько, а ходити я до вас буду,— закінчив він і сів зручніше, широко розставивши ноги.
Іллівна уважно подивилась на нього. Справді, такого не дуже то легко було ви'пхати. Воляча впертість була в усій сутулуватій мишковій фігурі, в нахилі голови, в твердо стиснених губах...
Після того, як він пішов, Іллівна випровадила дітей надвір, сказала, звертаючись до Докійки :
— Щоб більше й ноги його тут не було ! Зрозуміла, ?
Докійка, не кліпнувши, подивилась на матір. Щось притаманне всім Мелеховим на мить з'явилось у шалено примружених очах, коли вона, ніби відкусюючи кожне слово, промовила :
— Ні! Буде ходити ! Не забороните ! Буде! — І, не втримавши, закрила обличчя хвартухом, вибігла в сіни.
Іллівна, важко переводячи дух, сіла коло вікна, довго сиділа, мовчки похитуючи головою, втупивши невидющий погляд кудись далеко в степ, де срібна під сонцем крайка молодого полину відділяла землю від неба.
Надвечір Докійка з матір'ю — не помирившись і мовчки — ставили на городі коло Дону повалений пліт. Підійшов Мишко. Він мовчки взяв з рук Докійки лопату, сказав:
— Мілко копаєш. Вітер повіє, і знов упаде ваш пліт.— І почав поглиблювати ямки для стояків, потім поміг поставити пліт, приладнав його до стояків і .пішов. Вранці він приніс і поставив коло мелеховського ганку двоє тількищо обструганих граблищ і держак до вил; поздоровкавшись з Іллівною, діловито спитав:
— Траву в лузі косити думаєте ? Люди вже поїхали за Дон.
Іллівна промовчала. Замість матері відповіла Докійка :
— Нам і переїхати нема на чому. Баркас з осені лежить під сараєм, розсохся весь.
— Треба було спустити його весною на воду,— докірливо сказав Мишко.— Може, його зашпаклювати ? Без баркаса вам буде незручно.
Докійка покірно й вичікуючи глянула на матір. Іллівна мовчки місила тісто й удавала, ніби вся ця розмова її зовсім не обходить.
— Шпаклівка є у вас ? — спитаві Мишко, ледве помітно усміхаючись.
Докійка пішла в комірчину, принесла оберемок клоччя.
До обіду Мишко впорався з човном, зайшов у кухню.
— Ну, стягнув баркас на воду, нехай замокає. Примкніть його до пенька, а то коли б хтонебудь не забрав.— І знов спитав: — То як же, тітонько, з косовицею буде? Може, пособити вам ? Однаково я зараз без діла.
— Он її спитай,— Іллівна кивнула головою вбік Докійки.
— Я хазяйки питаю.
— Я тут, видно, не хазяйка...
Докійка заплакала, вийшла в кімнату.
— Тоді доведеться пособити,— крекнувши, рішуче сказав Мишко.— Де тут у вас теслярський струмент? Граблі хочу вам поробити, а то старі, мабуть, нікудишні.
Він пішов під сарай і, посвистуючи, почав вистругувати зубці для грабель. Маленький Мишко крутився біля нього, благаюче заглядав у вічі, просив :
— Дядечку Михайле, зроби мені маленькі граблі, а то мені нікому зробити. Бабуня не вміє, і тітка не вміє... Тільки ти вмієш, ти добре вмієш !
— Зроблю, тезок, їй — богу зроблю, тільки одійди трошки, а то коли б тобі стружка в очі не вцілила,— умовляв його Кошовий, посміхаючись і здивовано думаючи : "Та й схоже ж, чортеня... Викапаний батенько ! І очі, і брови, і верхню губу так само підіймає ... Оце так робота !"
Він почав був майструвати маленькі дитячі граблі, але закінчити не зміг : губи його посиніли, на жовтому обличчі з'явився розлючений і разом з тим покірний вираз. Він перестав насвистувати, поклав ножа й мерзлякувато1 ворухнув плечима.
— Михайле Григоровичу, тезко, принеси . мені якунебудь рядюжку, я ляжу,— попросив він.
— А для чого ? — поцікавився Мишко.
— Захворіти хочу.
— Нащо ?
— Та й невідчепний же ти, просто як реп'ях ... Ну, настав час захворіти, от і все! Неси швидше!
— А граблі мої ?
— Потім дороблю.
Сильний дрож стрясав мишкове тіло. Цокочучи зубами, він ліг на принесену Мишком рядюгу, зняв картуза й накрив ним обличчя.
— Це ти вже захворів ? — шкодуючи, спитав Мишко.
— Готовий, захворів.
— А чого ти 'тремтиш ?
— Пропасниця мене трясе.
— А нащо зубами клацаєш ?
Мишко спід картуза одним оком глянув на свого маленького надокучливого тезка, коротко усміхнувся й перестав відповідати на його запитання. Мишко злякано подивився на нього, побіг до хати.
— Бабуню ! Дядько Михайло ліг під сараєм і так тремтить, так тремтить, аж підскакує !
Іллівна подивилась у вікно, одійшла до столу і довго —довго мовчала, про щось задумавшись.
— Чого ж ти мовчиш, бабуню ? — нетерпляче спитав Мишко, сіпаючи її за рукав кофти.
Іллівна обернулась до нього, твердо сказала:
— Візьми, дитинко, укривало та занеси йому, анцихристові, нехай укриється. Це лихоманка1 його б'є, слабість така! Укривало ти донесеш ? — Вона знов підійшла до вікна, глянула в двір, квапливо сказала : — Зажди, зажди ! Не неси, не треба.
Докійка вкривала своїм кожухом Кошового і, нахилившись, щось говорила йому...
Після приступу Мишко до смерку порався, готуючись до косовиці. Він помітно ослаб. Рухи його стали мляві й невпевнені, але граблі Мишкові він таки змайстрував.
Увечері Іллівна подала вечерю, посадила за стіл дітей,— не дивлячись на Докійку, сказала :
— Іди, клич отого ... як його... вечеряти.
Мишко сів за1 стіл, не перехрестивши лоба, стомлено згорбившись. На жовтому обличчі його, в брудних патьоках засохлого поту, позначилася втома, рука дрібно тремтіла, коли він ніс до рота ложку. Він їв мало й неохоче, зрідка байдуже оглядаючи присутніх за столом. Але Іллівна здивовано помітила, що погаслі очі "душогубця" тепліли й оживлялись, спиняючись на маленькому Мишкові, вогники захоплення і ласки на мить спалахували в них і гасли, а в куточках рота ще довго таїлась ледве помітна усмішка. Потім він переводив погляд, і знов на обличчя його тінню лягала тупа байдужість.
Іллівна почала крадькома спостерігати Кошового і тільки тоді побачила, як страшенно схуд він за час хвороби. Під сірою від пилу гімнастеркою різко й опукло окреслювались пів-дуги ключиць, виступами горбились гострі від худорби ріжки широких плечей, і чудний був зарослий рудуватою щетиною кадик на дитинячо тонкій шиї... Чим більше придивлялась Іллівна до сутулуватої фігури "душогубця", до воскового обличчя його, тим дужче поймало її почуття якоїсь внутрішньої незручності, роздвоєності. І раптом непроханий жаль до цього ненависного їй чоловіка — той скімливий материнський жаль, який скоряє і сильних жінок,— прокинувся в серці Іллівни. Не мавши сили перемогти нове почуття, вона підсунула Мишкові тарілку, по вінця налиту молоком, сказала :