Приходив додому якийнебудь обідраний, завошивілий і худий, але довгожданий хазяїн, і в. хаті починалась радісна" безладна метушня : гріли воду для чорного від грязі служивого, діти навперебій старались прислужитися батькові і підстерігали кожен його рух, розгублена від щастя хазяйка то поривалась накривати на стіл, то бігла до скрині, щоб дістати чисту пару чоловікової білизни. А білизна, як на те,— була не залатана, а тремтячі пальці хазяйки ніяк не могли просилити нитку в вушко голки... В цю щасливу хвилину навіть дворовому собаці, який здалека впізнав1 хазяїна й до порога біг за ним, облизуючи йому руки, дозволялось увійти в хату; навіть за розбитий посуд або розлите молоко не діставалось дітям, і всяка їх провина миналась їм безкарно... Не встигав хазяїн переодягнутись після купання, як уже в хату повно набивалось жінок. Приходили дізнаватись про долю рідних, лякливо й ж'адібно ловили кожне слово служивого. А трохи згодом котранебудь жінка виходила надвір, затуливши долонями заплакане лице, йшла провулком, як сліпа, не бачила дороги, і от уже в одній з хатин голосила за мертвим нова вдова, і тонко вторували їй плачем дитячі голоси. Так було в ті дні в1 Татарському: радість, вступаючи в один дім, вносила в другий невиводне горе.
Вранці помолоділий, чисто побритий хазяїн вставав ще вдосвіта, оглядав! господарство, помічав, до чого треба взятись зразу. Після сніданку він уже брався до роботи. Весело шипів рубанок або вистукувала сокира десь під повіткою, в холодку, наче провіщаючи, що з'явились у цьому дворі жадібні до роботи, умілі чоловічі руки. А там, де вчора взнали про смерть батька або чоловіка, глуха тиша стояла в хаті й на подвір'ї. Мовчки лежала придавлена горем мати, і біля неї купчились сироти — діти, що стали дорослішими за одну ніч.
Іллівна, почувши, що повернувся хтонебудь із хутірських, говорила :
— І коли це наш прийде ! Чужі йдуть, а про нашого й чутки нема.
— Молодих козаків не пускають, як ви не розумієте, мамо ? — з досадою відповідала їй Докійка.
— Як це не пускають ? А Тихін Герасимів ? Він на рік молодший за Гришу.
— Він же ранений, мамо !
— Який він там поранений ? — заперечувала Іллівна.— Вчора бачили його коло кузні, ходить, аж пританцьовує. Такі поранені не бувають.
— Був поранений, а зараз на поправці.
— А наш мало був поранений ? Все тіло його в рубцях, що ж йому й поправка не потрібна, по — твоєму ?
Докійка всіляко намагалась довести матері, що сподіватися Григорія додому зараз не можна, але переконати в чомусь Іллівну було— діло нелегке.
— Замовчи, дурна ! — наказувала вона Докійці.— Я не гірше за тебе знаю, і ти1 ще молода матір учити.' Кажу — повинен прийти, значить прийде. Іди, йди, я з тобою і слів не хочу марнувати!
Стара з величезним нетерпінням ждала сина і згадувала про нього при всякій нагоді. Як тільки Мишко не слухався її, вона зараа же грозила : "А от зажди, шибенику патлатий, прийде батько, скажу йому, то він тобі всипле !" Забачивши на гарбі, що проїжджала попід вікна, свіжо вистругані щаблі, вона зітхала й обов'язково говорила : "По справі зразу видно, що хазяїн удома, а нашому наче хто додому дорогу заказав ..." Ніколи в житті Іллівна не любила тютюнового диму і завжди виганяла курців з кухні, але останнім часом вона змінилась і в цьому: "Піди, поклич Прохора,— не раз говорила вона Докійці,— нехай прийде, викурить цигарку, а то вже тут мертвятиною смердить. От. прийде Гриша з служби, тоді в нас жилим козачим духом запахне..." Щодня кухарюючи, вона готувала щонебудь зайве і після обіду ставила чавун з борщем у піч. На запитання Докійки—нащо вона це робить, Іллівна здивовано відповіла : "А як же інакше ? Може, служивенький наш сьогодні прийде, от він і з'їсть зразу гаряченького, а то поки розігрієш, сюди та туди, а він голодний, певне..." Якось прийшовши з баштана, Докійка побачила на кілочку в кухні стару чумарку Григорія і кашкет з вилинялою околичкою. Докійка запитливо глянула на матір, і та, якось винувато й жалісливо усміхаючись, сказала : "Це я, Докійко, дістала з скрині. Увійдеш знадвору, глянеш, і якось полегшає... Наче він уже з нами..."
Докійці остогидли безконечні балачки про Григорія. Одного разу вона не втерпіла, докорила матері:
— І як вахМ, мамуню, не обридне все про одне та й одне говорити ? Ви вже обридли всім вашими балачками. Тільки од вас і почуєш: Гриша та Гриша...
— Як це мені обридне про рідного сина1 говорити ? Ти народи своїх, а тоді знатимеш ...— тихо відповіла Іллівна'.
Після цього вона винесла з кухні в> свою кімнату чумарку і кашкет Григорія і кілька днів— уголос не згадувала про сина. Але незадовго до початку сінокосу вона сказала Докійці:
— От ти сердишся, як я згадую про Гришу, а як же' ми будемо без нього жити ? Про це ти подумала, дурненька ? Надходить сінокіс, а в нас і граблища обстругати нікому... Он як усе в нас полізло', і нічому ми з тобою ладу не дамо. Без хазяїна і товар плаче...
Докійка промовчала. Вона прекрасно розуміла, що господарські питання не так уже й турбують матір, що все це тільки привід, щоб поговорити про Григорія, одвести душу. Іллівна ще дужче зажурилась за сином і приховати цього не змогла. Увечері вона не схотіла вечеряти і, коли Докійка спитала її — чи не заслабла вона ? — неохоче відповіла :
— Стара я стала ... І серце мені болить за Гришу... Так болить, що нічого мені немиле, і очам дивитись на світ боляче ...
Але не Григорію довелось господарювати на мелеховсько-му базу... Перед сінокосом в хутір приїхав з фронту Мишко Кошовий. Він заночував у далеких родичів і вранці прийшов до Мелехових. Іллівна куховарила, коли гість, чемно постукавши в двері й не діставши відповіді, ввійшов у. кухню, зняв старенького солдатського кашкета, усміхнувся до Іллівни.
— Здорова була, тітко Іллівно ! Не ждала ?
— Здоров! А ти хто мені такий, щоб я тебе ждала ? Нашій огорожі двоюрідний пліт ? — грубо відповіла Іллівна, з обуренням глянувши в ненависне їй обличчя Кошового.
Ані трохи не збентежений таким прийомом Мишко сказав':
— Отак таки й пліт... Як не як, знайомі були.
— Тільки й того.
— Та більше й не треба, щоб зайти провідати. Я не жити до вас прийшов.