— А ти ?
— Моє діло таке: куди ти — туди й я. Не залишатись же мені самому, якщо люди поїдуть.
— От і я так думаю. Коли вже ми стали на овече становище, значить — треба баранів триматися ...
— Вони, барани тобто, іноді здуру чорт зна куди пруть... Ні, ти ці байки облиш ! Ти діло говори !
— Відчепись, будь ласка ! Там видно буде. Чого ми з тобою заздалегідь ворожити будемо !
— Ну, й амінь ! Більше я тебе питати ні про що не буду,— погодився Прохір.
Але другого дня, коли пішли убирати коней, знов повернувся до тієї самої розмови.
— Про зелених ти чув ? — обережно спитав він, удаючи, ніби розглядає держак вил — трояків.
— Чув, далі що ?
— Це іще які зелені проявились ? Вони за кого ?
— За червоних.
— А чого ж вони зеленими називаються?
— Чума їх знає, в лісах ховаються, мабуть, через те так і звуться.
— Може й нам з тобою позеленіти ? — довгенько подумавши, несміливо запропонував Прохір.
— Щось охоти нема.
— А крім зелених, нема ніяких таких, щоб швидше додому прибитись? Мені один чорт — зелені, чи сині, чи які-небудь яєчножовті, я в будьякий колір з дорогою душею пофарбуюсь, аби лише цей народ проти війни був і додому служивих пускав ...
— Потерпи, може — й такі з'являться,— порадив Григорій.
В кінці січня, якось у відлигу, опівдні, Григорій і Прохір
приїхали в слободу Білу Глину. Тисяч п'ятнадцять біженців збилось у слободі, з них — майже половина хворих на сипняк. Вулицями, шукаючи квартир і корму коням, ходили козаки в куцих англійських шинелях, у кожушках, у бешметах, їздили сюди й туди вершники та підводи. Десятки охлялих коней стояли по дворах біля ясел, неохоче жуючи солому; на вулицях, у провулках видно було покинуті сани, обозні брички, зарядні ящики. Проїжджаючи одною з вулиць, Прохір придивився до прив'язаного коло тину високого гнідого коня, сказав :
— Та це ж кума Андрія кінь! Значить, наші хутірські тут.— І швиденько зіскочив з саней, пішов у дім дізнатись.
Через кілька хвилин з дому, накинувши наопашки шинель, вийшов Андрій Топольсков — кум і сусід Прохорів. В супроводі Прохора він повагом підійшов до саней, простягнув Григорію чорну, пропахлу кінським потом руку.
— З хутірським обозом їдеш ? — спитав Григорій.
— Вкупі біду бідуємо.
— Ну, як їхали ?
— Та їзда звісно яка... Після кожної ночівлі людей і коней залишаємо...
— Старий мій живий — здоровий ?
Дивлячись кудись мимо Григорія, Топольсков зітхнув :
— Погано, Григорій Пантелевич, погані діла... Поминай батька, вчора надвечір віддав богу душу, кончився...
— Поховали? — бліднучи, спитав Григорій.
— Не можу сказати, сьогодні не був там. Поїдемо, я покажу кватиру... Держи, куме, направо, четверта хата праворуч від рогу.
Під'їхавши до просторого, критого бляхою дому, Прохір спинив коней біля тину, але Топольсков порадив заїхати в двір.
— Тут теж тіснувато, чоловіка з двадцять людей, але якось поміститесь,— сказав він і зіскочив з саней, щоб відчинити ворота.
Григорій перший увійшов в жарко натоплену кімнату. На підлозі покотом лежали й сиділи знайомі хуторяни. Дехто лагодив взуття і збрую, троє, серед них старий Безхлєбнов, в супрязі з яким їхав Пантелей Прокопович, їли за столом юшку. Козаки, побачивши Григорія, повставши, хором відповіли на коротке привітання.
— Де ж батько? — спитав Григорій, скидаючи папаху, оглядаючи кімнату.
— Біда в нас... Пантелей Прокопович уже покійник,— тихо відповів Безхлєбнов і, витерши' рукавом чекменя рот, поклав ложку, перехрестився.— Вчора, на ніч приставився, царство йому небесне.
— Знаю. Поховали ?
— Ні, іще. Ми його сьогодні збирались поховати, а зараз він отут, винесли його в холодну кімнату. Пройди сюди.— Безхлєбнов відчинив двері в сусідню кімнату,— немов просячи пробачення, сказав : — 3 мерцем ночувати в одній кімнатці не схотіли козаки, дух важкий, та тут йому й краще... Тут не топлять хазяї.
В просторій кімнаті гостро пахло конопляним сім'ям, мишами. Весь куток був засипаний просом, сім'ям; на лавці стояли діжки з борошном і маслом. Посеред кімнати на рядні лежав Пантелей Прокопович. Григорій відсторонив Безхлєбнова, увійшов у кімнату, спинився коло батька.
— Два тижні слабував,— півголосом говорив Безхлєб-цов.— Ще під Мечеткою звалив його тиф. От де довелося упокоїтись твоєму батенькові... Отаке наше життя... —Григорій, нахилившись наперед, дивився на батька. Риси рідного обличчя змінила хвороба, зробила їх дивно несхожими, чужими. Бліді, змарнілі щоки Пантелея Прокоповича заросли сивою щетиною, вуса низько нависли над запалим ротом, очі були напівзаплющені, і синювата емаль білків уже втратила іскристу живість і блиск. Одвисла нижня щелепа старого була підв'язана червоною нашийною хусткою, і на фоні червоної матерії сиве кучеряве волосся бороди здавалось ще сріблястішим, білішим.
Григорій став навколішки, щоб останній раз уважніше роздивитись і запам'ятати рідне обличчя, і мимоволі здригнувся від страху і огиди : по сірому восковому обличчю Пантелея Прокоповича, заповнюючи западини очей, зморшки на щоках, лазили воші. Вони ' вкривали лице живою рухливою запоною, кишіли в бороді, ворушились у бровах, сірим шаром лежали на стоячому комірі синього чекменя...
Григорій і двоє козаків видовбали пешнями4 в мерзлому* чавунно — твердому суглинку могилу, Прохір з обрізків дощок сяк — так збив труну. Надвечір віднесли Пантелея Про-коповича й закопали в чужій ставропольській землі. А через годину, коли в слободі засвітилося світло, Григорій виїхав з Білої Глини в напрямі на Новопокровську.
В станиці Кореновській йому стало погано. Пів дня витратив Прохір, щукаючи лікаря, і все. таки знайшов якогось напівп'яного військового лікаря, насилу вговорив його, привів на квартиру. Не знімаючи шинелі, лікар оглянув Григорія, послухав пульс, впевнено заявив*:
— Поворотний тиф. Раджу вам, пане сотник, припинити подорож, інакше підімрете в дорозі.
— Дожидати червоних? — криво усміхнувся Григорій.
— Ну, червоні, припустімо, ще далеко.
— Будуть близько...
— Не маю сумніву,, але вам краще залишитись. 3. двох лих* я віддав би перевагу цьому, воно—менше.
— Ні, я вже якось поїду,—рішуче сказав Григорій і почав натягати гімнастерку.— Ліків ви мені дасте ?