Іллівна, не встаючи зза стола, прикрила очі долонею. Пантелей Прокопович важко підвівся з ослона, пішов до дверей* простягнувши вперед руки, наче сліпий.
Прохір Зиков відчинив ворота, мигцем глянув на Докійку* що збігла з ганку, невесело сказав :
— Приймайте гостей... Не ждали ?
— Рідний ти наш ! Братику ! — ламаючи руки, простогнала Докійка.
І тільки тоді Прохір, подивившись на її мокре від слів обличчя, на Пантелея Прокоповича, що безмовно стояв на ганку, догадався сказати :
— Не лякайтесь, не лякайтесь ! Він живий. У тифу він лежить.
Пантелей Прокопович знесилено прихилився спиною до одвірка.
— Живий!!! — сміючись і плачучи закричала йому Докійка.— Живий Гриша ! Чуєте ? Його хворого привезли ! Іди ж, скажи матері! Ну, чого стоїш ?
— Не лякайся, Пантелею Прокоповичу ! Приставив живого, а про здоров'я не питай,— квапливо підтвердив Прохір, вводячи коней у двір.
Пантелей Прокопович ступив кілька непевних кроків, сів на одну з приступок. Повз нього вихорем помчала в дім Докійка, щоб заспокоїти матір. Прохір спинив коней біля самого ганку, подивився на Пантелея Прокоповича :
— Чого ж сидиш ? Винось рядно, будемо зносити.
Старий сидів мовчки. З очей його котились рясні сльози,
а обличчя було непорушне і жодний мускул не ворухнувся на ньому. Два_ рази він підводив руку, щоб перехреститися, і опускав її, не маючи сили піднести до лоба. В горлі його щось булькало і клекотіло.
— Ти, видно, ума тронувся з переляку,— співчутливо сказав Прохір.— І як це я не догадався послати вперед когоне-будь попередити вас ? Вийшло, що я — дурень, їй — богу ж — дурень ! Ну, підводься, Прокоповичу, треба ж хворого зносити. Де у вас рядно? Чи на руках понесемо?
— Зажди трошки ...— хрипко промовив Пантелей Прокопович.— Щось мені ноги відібрало... Думав — убитий... Слава богу ... Не ждав ...— Він одірвав гудзики на комірі своєї старенької сорочки, одгорнув комір і почав жадібно вдихати повітря широко розкритим ротом.
— Вставай, вставай, Прокоповичу ! — підганяв Прохір.— Окрім нас нести його нікому !
Пантелей Прокопович з помітним зусиллям підвівся, зійшов з ганку, відгорнув шинель і нахилився над Григорієм, що лежав непритомний. В горлі його знову щось заклекотіло, але він опанував себе, обернувся до Прохора :
— Бери за ноги. Понесемо.
Григорія внесли в кімнату, стягли з нього чоботи, роздягнули й поклали на ліжко. Докійка тривожно крикнула з кухні:
— Тату ! Мамі погано ... Іди сюди !
В кухні на підлозі члежала Іллівна. Докійка, стоячи навколішках, бризкала водою в її посиніле обличчя.
— Біжи, поклич бабу Капітонівну,' швидко! Вона вміє кров пускати. Скажи, що треба матері кров пустити, нехай візьме з собою струмент ! — наказав Пантелей Прокопович.
Не могла ж Докійка — дівка на виданні — бігти хутором простоволоса : вона вхопила хустку,— квапливо закутуючись, сказала :
— Дітей он перелякали на смерть ! Господи, що це за напасть ... Наглядай за ними, батьку, а я збігаю в одну мить!
Може б Докійка і в дзеркало мигцем подивилась, але, оживши, Пантелей Прокопович глянув на неї такими очима, що вона прожогом вискочила з кухні.
Вибігши за хвіртку, Докійка побачила Оксану. Ані кровинки не було в білому оксаниному обличчі. Вона стояла, прихилившись до' плоту,— безживно звісивши руки. В затуманених чорних очах її не блищали сльози, але стільки було в них муки й німого1 благання, що Докійка, спинившись на мить, мимоволі й несподівано для себе сказала :
— Живий, живий ! Тиф у нього.— І побігла по провулку підтюпцем, придержуючи руками підстрибуючі високі груди.
До мелеховського двору звідусіль' поспішали цікаві жінки. Вони бачили, як Оксана неквапно одійшла від мелеховської хвіртки, а потім раптом прискорила' ходу, зігнулась і закрила лице руками.
XXV
Через місяць Григорій видужав. Вперше встав він з постелі в двадцятих числах листопада, і, високий, худий, як кістяк,— невпевнено пройшовся по кімнаті, став коло вікна.
На землі, на солом'яних покрівлях сараїв сліпуче білів молодий сніжок. У провулку видно було сліди полозів. Голубуватий іней, що запушив тини й дерева, виблискував і мінився веселкою під промінням призахідного сонця.
Григорій довго дивився у вікно, задумливо усміхаючись, погладжуючи кістлявими пальцями вуса. Такої гарної зими він, здається, ще ніколи не бачив. Все здавалось йому незвичайним, сповненим новизни і значення. У нього після хвороби наче загострився зір, і він став бачити нові предмети в усьому навколо і знаходити зміни в тому, що було знайоме йому здавна.
Несподівано у вдачі Григорія з'явилась невластива йому колись цікавість і інтерес до всього, що відбувалося в хуторі і в господарстві. Все в житті набувало для нього якогось нового, потаємного змісту, все привертало увагу. На світ, що з'явився для нього наново, він дивився трохи здивованими очима і з губ його подовгу не сходила простодушна, дитяча усмішка, що якось чудно змінювала суворий образ обличчя, вираз звіруватих очей і пом'якшувала непривітні зморшки в куточках рота. Іноді він розглядав якийнебудь з дитинства відомий йому предмет господарського вжитку, напружено ворушачи бровами, з таким виглядом, наче був людиною, яка недавно прибула з далекої, невідомої країни і бачить усе це вперше. Іллівна була несказанно здивована одного разу, коли застала його, як він розглядав з усіх боків прядку. Як тільки вона увійшла в кімнату, Григорій оді-йшов від прядки, трохи зніяковівши.
Докійка не могла без сміху дивитись на його кощаву, довгу фігуру. Він ходив по кімнаті в самій білизні, придержуючи рукою сповзаючі кальсони, згорбившись і несміливо ступаючи висохлими цибатими ногами, а як сідав, то обов'язково хапався за щонебудь рукою, щоб не впасти. Чорне, виросле за час хвороби волосся його вилазило, кучерявистий з густою просивиною чуб збився.
З допомогою Докійки він сам поголив собі голову, і коли обернувся лицем до сестри, та впустила на підлогу бритву, вхопилась за живіт і, впавши на ліжко, зайшлась реготом.
177
12. Тихий Дон. 194
Григорій терпляче ждав, поки вона пересміється, але потім не витримав, сказав кволим тремтячим тенордем:
— Ой, дивись, так недовго й до біди. Після соромно буде, ти ж на виданні —В голосі його звучала легка образа.