Пантелей Прокопович, діставши звільнення від служби, запопадливо лагодив будівлі й огорожу. На току стояли не-домолочені стіжки хліба, по них сновигали ненажерливі миші, але старий не брався до молотьби. Та хіба й можна було до неї братись, коли двір стояв розгороджений, комори не було й сліду, і все в хазяйстві являло собою огидну картину розрухи ? До того ж і осінь стояла погожа і з молотьбою нічого було поспішати.
Докійка й Іллівна обмазали й побілили дім, всіма силами допомагали Пантелеєві Прокоповичу поставити тимчасову огорожу та в інших господарських роботах. Сяк — так роздобули скло, засклили шибки, очистили кухню, колодязь. Старий сам лазив у нього і, як видно, там прохолов, з .тиждень кашляв, чхав, ходив з мокрою від поту сорочкою. Але як тільки випив зразу дві пляшки самогону, а потім полежав на гарячій печі, хвороба де й ділась, немов сім баб пошептало.
Від Григорія так само не було звісток, і аж наприкінці жовтня випадково Пантелей Прокопович узнав, що Григорій живий — здоровий і разом з своїм полком перебуває десь у Воронізькій губернії. Повідомив його про це ранений однополчанин Григорія, що проїжджав через хутір. Старий повеселів, з радощів випив останню пляшку цілющого, настояного на' червоному перці самогону і потім цілий день ходив балакучий, гордий, як молодий півень, спиняв кожного прохожого, говорив :
— Чув? Григорій наш Вороніж забирав! Чутка є, .що нове підвищення получив він і тепер уже знов командує дивізією, а може, й корпусом. Таких вояків, як він, пошукати ! Та ти ж сам знаєш...— Старий вигадував, почуваючи непереможну потребу поділитись своєю радістю, почванитись.
— Син. у тебе геройський,— говорили. йому хуторяни.
Пантелей Прокопович щасливо підморгував.
— І в кого б він удався не геройський ? Замолоду і я був, скажу без хвальби, теж не гірш його ! Нога мені заважає, а то я б і зараз не схибив ! Дивізією — не дивізією, а вже сотнею знав би як розпорядитись ! Якби нас, таких старих, більше на фронт, то вже давно Москву забрали б, а то тупцюють на одному місці, ніяк не можуть з мужиками впоратись...
Останній, з ким довелось поговорити Пантелееві Прокоповичу того дня, був старий Безхлєбнов. Він ішов' повз меле-ховський двір, і Пантелей Прокопович не міг його не спинити.
— Ей, зажди трошки, Пилипе Агейовичу ! Здоров ! Зайди на час, побалакаємо.
Безхлєбнов підійшов, поздоровкався.
— Чув, які коники мій Гришкаї викидає? — спитав Пантелей Прокопович.
— А що таке ?
— Та знову йому дивізію дали ! Он якою озіею командує !
— Дивізію ?
— Егеж, дивізію !
— Он як!
— Ото ж бо воно й є ! Абикому не дадуть, ти як думаєш ?
— Та звісно.
Пантелей Прокопович переможно оглянув співбесідника, продовжував любу його серцю розмову.
— Син удався просто всім навдивовижу. Повний бант хрестів, це як по — твоєму ? А скільки разів був поранений та сконтужений ? Інший би давно здох, а йому нічого,— присихає як на собаці. Ні, іще не перевелись на Тихому Дону справжні козаки !
— Не перевелись то вони — не перевелись, та щось пуття з них мало,— задумливо сказав дід Безхлєбнов, що не любив багато балакати.
— Тобто як пуття мало ? Дивись, як вони червоних погнали, вже за Воронежем, під Москву підходять.
— Щось вони довго підходять.
— Швидко не можна, Пилипе Агейовичу. Ти збагни, що на війні ніщо швидко не робиться. Швидко роблять — сліпих родять. Тут треба вже помаленьку, по картах, по тих, по всяких, їхніх, по планах ... Мужика, його в Росії — хмара — хмарою, а нас, козаків, скільки ? Жменя !
— Та воно так, але, мабуть, не довго наші продержаться. На зиму знов треба гостей сподіватись, так люди кажуть.
— Якщо в них оце зараз Москву не заберуть, то вони з'являться сюди, це ти правду кажеш.
— А думаєш — заберуть ?
— Повинні б забрати, а там — як бог дасть. Невже наші не подужають ? Всі дванадцять козачих військ піднялись, і не подужають ?
—* Чума їх знає. А ти що, навоювався ?
— Який з мене вояка ! Якби не моя ножна1 хворість — я б їм показав, як треба з ворогом воювати ! Ми, старики, народ дужий.
— Кажуть, що ці дужі старики на цьому боці Дону так чухрали від червоних, що на жодному кожушка не лишилось, все з себе —на біту, до живого тіла познімали й покидали. Сміються, ніби весь степ від кожушків жовтий, наче лазо-ревими4 квітками всіяний.
Пантелей Прокопович скоса глянув на Безхлєбнова, сухо сказав :
— По — моєму, це брехня ! Ну, може хто й полекшився, покинув одежу, алеж люди в сто разів більше набрешуть І Велике діло — сіряк, чи то пак кожушок ! Життя дорожче за нього, чи ні, питаю ? Та й не кожний старий може в одежі швидко бігати. На цій проклятій війні треба мати такі ноги, як у хорта, а я, приміром, де їх візьму ? І за чим ти, Пилипе Агейовичу, журишся ? На чорта, прости господи, вони тобі потрібні, ті кожушки ? Діло не в кожушках, чи, скажімо, в сіряках, а в тому, щоб добре неприятеля бити, так я кажу ? Ну, бувай здоров, а то я з тобою забалакався, а там діло стоїть. Що ж, теличку свою знайшов ? Все шукаєш ? І не чути ? Ну, значить, стріскали її хоперці, щоб вони подавились ! А про війну не сумнівайся : подолають наші мужиків ! — І Пантелей Прокопович поважно покульгав до ганку.
Але подолати "мужиків", як видно, було не так то легко... Не без втрат обійшовся і останній наступ козаків. Через годину гарний настрій Пантелея Прокоповича був затьмарений неприємною новиною. Обтесуючи колоду на нові цямрини, він почув жіночий вереск і голосіння по мерцеві. Галас наближався. Пантелей Прокопович послав Докійку розвідати.
— Побіжи, взнай, хто там помер,— сказав він, увігнавши сокиру в дровітню.
Незабаром Докійка вернулась із звісткою, що з філонов-ського фронту привезли трьох убитих козаків — Анікушку, Христоню і ще одного сімнадцятилітнього парубчака з того кінця хутора. Вражений новиною, Пантелей Прокопович зняв шапку, перехрестився :
— Царство небесне їм ! Який козарлюга був...— гірко сказав він, думаючи про Христоню, згадуючи, як разом з ним вони недавно вирушали з Татарського на збірний пункт.
Працювати він більше не міг. Анікушчина жінка кричала, наче її різали, і так голосила, що в Пантелея Прокоповича підкочувало під серце. Щ'об не чути несамовитого жіночого крику, ВІН ПІШОВ у ДІМ, ЩІЛЬНО' причинив за собою двері. В кімнаті Докійка, захлинаючись, розказувала Іллівні: