— Де твоя старика ? — спитав літній ставний калмик з погонами старшого урядника, злазячи з коня і проходячи повз Іллівну в хвіртку.
— На фронті, де ж йому бути,— грубо відповіла Іллівна.
— Веди в хата, обшук роблю буду.
— Що шукатимеш ?
— Старика твоя шукать. Ай, стидно! Стара яка — брехня живеш ! — докірливо хитаючи головою, промовив молодцюватий урядник і вискалив густі білі зуби.
— Ти не вишкіряйся, невмитий ! Сказано тобі — нема, значить — нема !
— Кінчай балачка, веди хата ! Ні,— самі ходим,— суворо
161
П. Тихий Дон. 191
сказав ображений калмик і рішуче пішов до ганку, широко ставлячи клишаві ноги.
Вони пильно оглянули кімнати, поговорили між собою по — калмицьки, потім двоє пішли оглядати подвір'я, а один — низенький і смуглий аж чорний, з рябим обличчям і приплес-нутим носом — підтягнув широкі шаровари, прикрашені лампасами, вийшов у сіни. В просвіт відчинених дверей Іллівна бачила, як калмик стрибнув, учепився руками за переруб і спритно поліз угору. Через п'ять хвилин він спритно скочив звідти, за ним, крекчучи, обережно зліз весь вимазаний у глину, з павутинням на бороді, Пантелей Прокопович. Глянувши на міцно стиснуті губи старої, він сказав :
— Знайшли, прокляті! Значить, хтось виказав...
Пантелея Прокоповича під конвоєм відправили в станицю Каргінську, де був військово — польовий суд, а Іллівна поплакала трохи і, прислухаючись до гарматного грому та виразно чутної кулеметної тріскотняви, що відновились за Доном, пішла в комору, щоб приховати хоч трохи хліба.
XXII
Чотирнадцять зловлених дезертирів ждали суду. Суд був короткий і немилостивий. Старий осаул, що головував на засіданнях, питав у підсудного прізвище, ім'я, по — батькові, чин і номер частини, дізнавався, скільки часу підсудний ховався, потім півголосом перемовлявся кількома фразами з членами СУДУ —3 безруким хорунжим і з вусатим та пухломордим вахмістром, що роз'ївся на легкому хлібі,— і оголошував вирок. Більшість дезертирів засуджували до биття різками, що його виконували калмики в спеціально відведеному для цього нежилому домі. Занадто багато розвелось дезертирів у войовничій Донській армії, щоб можна було шмагати їх відкрито і привселюдно, як у 1918 році...
Пантелея Прокоповича викликали шостим. Схвильований і блідий стояв він перед суддівським столом, тримаючи руки по швах.
— Прізвище ? — спитав осаул, не дивлячись на Пантелея Прокоповича.
— Мелехов, ваше благородіє.
— Ім'я, по — батькові ?
— Пантелей Прокопович, ваше благородіє.
Осаул підвів від паперів очі, пильно подивився на старика.
— Ви звідки родом ?
— З хутора Татарського, Вешенської станиці, ваше благородіє.
— Ви не батько Мелехова Григорія, сотника ?
— Так точно, батько, ваше благородіє.— Пантелей Про-копович зразу підбадьорився, почувши, що різки начебто віддаляються від його старого тіла.
— Слухайте, як же вам не соромно ? — спитав осаул, не зводячи колючих очей із змарнілого обличчя Пантелея Прокоповича.
Тут Пантелей Прокопович, порушивши статут, приклав ліву руку до грудей, плаксивим голосом сказав:
— Ваше благородіє, пане осаул! Довіку за вас богу молитимусь — не веліть мене різками шмагати! У мене два сини жонатих... старшого вбили червоні... Онуки є, і мене, такого похилого старика, бити треба ?
— Ми й старих учимо, як треба служити. А ти думав, тобі за втечу з частини хреста дадуть ? — перебив його безрукий хорунжий. Куточки рота його нервово сіпались.
— Нащо мені той хрест?.. Відправте ви мене в частину,, служитиму вірою і правдою ... Сам не знаю, як я втік : мабуть, чортяка спокусив ...— Пантелей Прокопович ще довго щось безладно говорив про недомолочений хліб, про свою кульгавість, про залишене господарство, але осаул рухом руки примусив його замовкнути, нахилився до хорунжого і щось довго шепотів йому на вухо. Хорунжий ствердливо хитнув головою, і осаул обернувся до Пантелея Прокоповича.
— Добре. Ви все сказали ? Я знаю вашого сина і дивуюся з того, що в нього такий батько. Коли ви втекли з частини ? Тиждень тому ? Ви що ж, хочете, щоб червоні зайняли ваш хутір і здерли з вас шкуру ? Отакий приклад ви подаєте молодим козакам ? За законом ми повинні судити вас і покарати різками, але з пошани до офіцерського чину вашого сина я вас визволяю від цієї ганьби. Ви були рядовим ?
— Так точно, ваше благородіє.
— В чині ?
— Молодшим урядником був, ваше благородіє.
— Зняти лички ! — Перейшовши на "ти", осаул підвищив голос, грубо наказав : — Зараз же відправляйся в частину ! Скажи командирові сотні, що рішенням військово — польового оуду ти позбавлений звання урядника. Нагороди за цю або за минулі війни мав ?.. Іди !
Не тямлячись від радості, Пантелей Прокопович вийшов, перехрестився на церковний купол і... через пагорок без дороги попрямував додому. "Ну, тепер уже я не так заховаюсь ! Чорта з два знайдуть, нехай хоч три сотні калмиків присилають !" — думав він, кульгаючи по зарослій брицею стерні.
В степу він вирішив, що краще йти дорогою, щоб не привертати уваги проїжджих. "Якраз ще подумають, що я — дезертир. Нарвешся на якихнебудь службистів — і без суду нагаїв надають",— вголос міркував він, звертаючи з поля на зарослий спорищем, забутий путівець і вже чомусь не вважаючи себе дезертиром.
Що ближче підходив він до Дону, то частіше зустрічав підводи біженців. Повторювалось те, що було весною1 підчас відступу повстанців на лівий бік Дону: в усіх напрямах їхали по степу навантажені домашнім добром гарби й вози, йшли череди ревучої худоби, наче кіннота на марші — здіймали куряву отари овець... Скрипіння коліс, кінське іржання, людські вигуки, тупіт безлічі копит, мекання овець, дитячий плач — все це наповняло спокійні простори степу неугавним і тривожним гомоном.-
— Куди, діду, прямуєш ? Іди назад, слідом за нами — червоні! — крикнув з одної підводи незнайомий козак з забинтованою головою.
— Годі брехати ! Де вони, ті червоні ? — Пантелей Прокопович розгублено спинився.
— За Доном. Підходять до Вешок. А ти до них ідеш?
Заспокоївшись, Пантелей Прокопович ішов далі і надвечір підійшов до Татарського. Сходячи з гори, він уважно придивлявся. Хутір вразив його безлюддям. На вулицях не було ні душі. Безмовно стояли залишені, з зачиненими віконницями хати. Не чути було ні людського голосу, ні мукання худоби; тільки біля самого1 Дону жваво вештались люди. Наблизившись, Пантелей Прокопович легко впізнав озброєних козаків, що витягали й переносили в хутір баркаси. Татарський був залишений жителями, це стало ясно Пантелеєві Прокоповичу. Обережно увійшовши в свій провулок, він, широко ступаючи, пішов додому.