Іллівна, стиснувши губи, вислухала мишкову сповідь, суворо сказала :
— Більше, синку, не ходи до неї, не треба. І гостинціві від неї ніяких не бери, не треба, а то дід узнає і наб'є тебе. Не дай бог узнає дід — він на тобі шкуру облупить ! Не ходи, дитинко !
Але, не зважаючи на суворий наказ, через два дні Мишко знов побував в астаховеькій хаті. Іллівна взнала про це, глянувши на мишкову сорочину : роздертий рукав, що його вона не мала часу вранці зашити, був майстерно прострочений, а на комірі білів перламутром новенький гудзик. Знаючи, що зайнята на молотьбі Докійка не могла вдень лагодити' дитячу одежу, Іллівна докірливо спитала :
— Знов до сусідів ходив ?
— Знов...— розгублено промовив! Мишко І зараз же додав : — Я більше не буду, бабунечко, ти тільки не лай...
Тоді Іллівна вирішила поговорити з Оксаною і твердо заявити їй, щоб вона дала Мишкові спокій і не запобігала його прихильності ні подарунками, ні казками. "Звела з світу Наталю, а тепер намагається проклята до дітей підлізти, щоб через них потім Гришку обплутати. Ну, й гадюка! В неві-* стки при живому чоловікові пнеться... Тільки не вийде її діло! Та хіба ж її Гришка після такого гріха візьме?" — думала стара.
Від її допитливого і ревнивого материнського погляду не сховалось те, що Григорій, будучи вдома, уникав зустрічатись з Оксаною. Вона розуміла, що він робив* це не тому, що боявся людського поговору, а тому, що вважав Оксану винною в смерті жінки. Потайки Іллівна сподівалась, що
смерть Наталі назавжди розділить Григорія з Оксаною і Оксана ніколи не ввійде у їх сім'ю.
Увечері того ж дня Іллівна побачила Оксану на пристані коло Дону, підкликала її:
— Ану, підійди до мене на час, поговорити треба.
Оксана поставила відра, спокійно підійшла, привіталася.
— Ось що, люба моя,— почала Іллівна, допитливо дивлячись у вродливе, але ненависне їй лице сусідки.— Ти навіщо ото чужих дітей приманюєш? Навіщо ти хлопчину закликаєш до себе і примовляєш його? Хто тебе просить зашивати йому сорочину та задаровувати його всякими гостинцями ? Ти що думаєш — без матері йому догляду нема ? Що без тебе не обійдуться ? І де твоя совість, безсоромні твої очі!
— А що я поганого зробила ? Чого ви лаєтесь, бабусю ? — спалахнувши, сказала Оксана.
— Як це — що поганого ? Та ти маєш право хоч доторкнутись до наталиної дитини, коли' ти її саму звела в могилу ?
— Що ви, бабусю ! Опам'ятайтесь ! Хто її зводив ? Сама над собою вчинила.
— А не через тебе?
— Ну, це вже я не знаю.
— Зате я знаю ! — схвильовано вигукнула Іллівна.
— Не кричіть, бабусю, я вам не невістка, щоб на мене кричати. В мене для цього чоловік є.
— Бачу тебе наскрізь ! Бачу, чим ти й дихаєш ! Не невістка, а в невістки лізеш ! Дітей спочатку хочеш привабити, а потім до Гришки підібратися?
— До вас у невістки йти я не збираюсь. Здуріли ви, бабусю ! В мене чоловік живий.
— Ото ж бо ти від нього, від живого, й намагаєшся до другого причепитись !
Оксана помітно зблідла, сказала :
— Не знаю, чого ви на мене напались і страмите мене... Ні до кого я ніколи не набивалась і набиватись не збираюся, а що вашого онучка примовила,— що ж тут поганого ? Дітей У мене, ви самі 'знаєте, немає, чужим радію, і то легше, от і закликала його... Подумаєш, задаровувала я його! Грудку цукру дала дитині, то це вже й задаровування ! Та й навіщо мені його задаровувати ? Так, балакаєте ви бог зна що !..
— При живій матері ти його щось не закликала! А як померла Наталя — то й ти доброзичлива стала ?
— Він у мене і при Наталі в гостях бував,— ледве помітно усміхнувшись, сказала Оксана.
— Не бреши,! безсовісна !
— Ви спитайте його, а вже потім брехнею дорікайте.
Ну, як би там не було, а більше не смій хлопчину
заманювати до себе. 1 не думай, що* дим ти миліша станеш Григорієві. Дружиною1 його тобі не бути, так і знай !
З перекривленим від гніву обличчям, Оксана хрипло сказала :
— Мовчи ! Тебе він не питатиме! І ти в чужі діла не лізь !
Іллівна хотіла ще щось сказати, але Оксана мовчки повернулась, підійшла до відер, рвучко завдала на плечі коромисло і, розхлюпуючи воду, швидко пішла стежкою.
З того часу, зустрічаючись з Мелеховими, вона ні з ким з них не віталася, з сатанинською пихою, роздуваючи ніздрі, проходила мимо, але забачивши денебудь самого Мишка, боязко озиралась і, якщо нікого не було поблизу,— підбігала до нього, нахилившись, пригортала до грудей і, цілуючи загорілий лобик і хмурнуваті чорні, мелеховські оченята, сміючись і плачучи, безладно шепотіла : "Рідний мій Григоровичу ! Хороший мій ! Як же я за тобою скучила ! Дурна твоя тітка Оксана... Ой, яка ж дурна !" І потім довго не сходила з її губ трепетна усмішка, а зволожені очі сяяли щастям, як у молоденької дівчини.
В кінці серпня був мобілізований Пантелей Прокопович. Водночас з ним з Татарського пішли на фронт усі козаки, здатні орудувати зброєю. В хуторі з чоловічого населення лишились тільки інваліди, підлітки та древні старики. Мобілізація була поголовна, і звільнення на медичних комісіях, за винятком явних калік, не дістав ніхто.
Пантелей Прокопович, діставши наказ від хутірського отамана з'явитись на збірний пункт, нашвидку попрощався з старою, з внуками і Докійкою, крекчучи став навколішки, вдарив два доземних поклони,— хрестячись до образів, сказав :
— Прощавайте, милі мої ! Мабуть, не доведеться нам уже бачитись, либонь настав останній час. Наказ вам од мене такий : молотіть хліб і день і ніч, до дощів постарайтесь скінчити. Треба буде — найміть чоловіка, щоб пособив вам. Якщо не вернусь' до осені — вправляйтесь без мене ; зяб лі виоріть, скільки зможете, жита посійте хоч з десятину. Гляди, стара, хазяйнуй до пуття, рук не опускай. Повернемось ми з Григорієм чи ні, а вам хліб найпотрібніший буде. Війна війною, а без хліба жити теж погано. Ну, бережи вас господи !
Іллівна провела старого до майдану, глянула останній раз, як він поруч з Христонею накульгує, поспішаючи за підводою, а потім витерла фартухом припухлі очі і, не оглядаючись, попрямувала додому. На току ждав її недомолочений поклад пшениці, в печі стояло молоко, діти з ранку нічого не їли, клопоту в старої було сила — силенна, і вона поспішала додому, не спиняючись, зрідка кланяючись зустрічним жінкам, не стаючи на розмову, і тільки ствердливо кивала головою, коли хтось із знайомих співчутливо питав : "Служивого випроводжала; чи що?".