— Провадячи партизанську війну з червоними, ви успішно командували дивізією, а тепер ми не можемо довірити вам не тільки дивізії, а й полку. У вас немає військової освіти, і в умовах широкого фронту, при сучасних методах ведення бою, ви не зможете командувати великою військовою одиницею. Ви згодні з цим ?
— Згодний,— відповів Григорій.— Я сам хотів відмовитись від командування дивізією.
— Дуже добре, що ви не переоцінюєте ваших можливостей. У теперішніх молодих офіцерів ця властивість трапляється дуже рідко. Отже, наказом командувача фронту ви призначаєтесь командиром четвертої сотні 'дев'ятнадцятого полку. Полк зараз на марші, верст за двадцять звідси, десь коло хутора Вязнікова. їдьте сьогодні ж, в крайньому разі — завтра. Ви, здається, маєте щось сказати ?
— Я хотів би, щоб мене відчислили в господарську частину.
— Це неможливо. Ви будете потрібні на фронті.
— Я за дві війни чотирнадцять разів ранений і контужений.
— Це не має значення. Ви молоді, вигляд у вас прекрасний .і ви ще зможете битися. Щождо поранень, то хто з офіцерів їх не має ? Можете йти. Всього найкращого !
Мабуть для того, щоб запобігти незадоволення, яке неминуче мусило виникнути серед верхнєдонців при розформуванні повстанської армії, багатьом рядовим козакам, що відзначились під час повстання, зараз же після здобуття Усть —Медведицької нашили на погони лички, майже всі вахмістри були підвищені в підхорунжі, а офіцери — учасники повстання— дістали підвищення в чинах і нагороди.
Не забули і про Григорія: його підвищили в сотники, в наказі по армії відзначили його видатні заслуги в боротьбі проти червоних і оголосили подяку.
Розформування провели за кілька днів. Безграмотних командирів дивізій і полків замінили генерали й полковники, командирами сотень призначили досвідчених офіцерів; цілком був замінений командний склад батарей і штабів, а рядові козаки пішли на поповнення номерних полків Донської армії, пошарпаної в боях на Донці.
Григорій надвечір зібрав козаків, оголосив про розформування дивізії,— прощаючись, сказав :
— Не згадуйте лихом, станичники ! Послужили вкупі, неволя примусила, а з сьогоднішнього дня будемо горювати нарізно. Найголовніше — голови бережіть, щоб червоні вам їх не подіркували. У нас вони, голови, хоч і дурні, але з доброго дива під кулі підставляти їх не треба. Ними ще доведеться думати, добре думати, що далі робити...
Козаки пригнічено мовчали, потім загомоніли всі разом, різноголосо й глухо :
— Знов старе починається ?
— Куди ж нас тепер?
— Силують народ, як хочуть, сволочі!
— Не хочемо розформовуватись! Що це за нові порядки ?
— Ну, хлопці, об'єднались на свою шию !..
— Знов їх благородія наламувати нас починають !
— Тепер держись! Кісточки почнуть виправляти, ого...
Григорій діждався тиші, сказав :
— Даремно ви горла дерете. Скінчилась легка пора, коли можна було обговорювати накази і противитись начальникам. Розходитесь по квартирах, та язиками поменше орудуйте, а то, як на теперішній час, вони не до Києва доводять, а якраз до польових будів та до штрафних сотень.
Козаки підходили взводами, прощались з Григорієм за руку, говорили :
— Прощавай, Пантелевич ! Ти нас теж недобрим словом не згадуй.
— Нам з чужими теж, та й не легко ж буде службу відбувати !
— Дарма ти нас н.а поталу дав. Не згоджувався б здати дивізію !
— Жалкуємо про тебе, Мелехов. Чужі командири, вони, може, і вченіші за тебе, та нам же від цього не легше, а важче буде, ось у чому біда !
Тільки один козак, уродженець з хутора Наполовського, сотенний балакун і дотепник, сказав :
— Ти, Григорій Пантелевич, не вір їм. Чи з своїми пра
цюєш, чи з чужими — однаково тяжко, коли робота не до душі! _
Ніч Григорій пив самогон з Єрмаковим та іншими командирами, а вранці взяв з собою Прохора Зикові і поїхав доганяти 19-й полк.
Не встиг прийняти сотню і як слід Ознайомитись з людьми — викликали до командира полку. Був ранок. Григорій оглядав коней, затримався і з'явився лише через півгодини. Він думав, що строгий і вимогливий до офіцерів командир полку зробить йому зауваження, але той поздоровкався дуже привітно, спитав: "Ну, як вам подобається сотня ? Нічого собі народ ?" — і, не діждавшись відповіді, дивлячись кудись повз Григорія, сказав :
— От що, дорогий, мушу вам повідомити дуже сумну новину ... У вас дома — велике нещастя. Сьогодні вночі з Ве-шенської одержана телеграма. Даю вам місячний відпуск на влаштування сімейних справ. їдьте.
— Дайте телеграму,— бліднучи, промовив Григорій.
Він узяв складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, прочитав1, стиснув у раптово спітнілій руці. Йому потрібне було невелике зусилля, щоб опанувати себе, і він лише трохи запнувся, коли говорив :
— Так, цього я не сподівався. Значить, я поїду. Прощайте.
— Не забудьте взяти відпускне свідоцтво.
— Так — так. Спасибі, не забуду.
В сіни він вийшов впевнено і твердо ступаючи, звично придержуючи шашку, але, як почав сходити з високого ганку, раптом перестав чути звук своїх кроків і зразу ж відчув, як гострий біль багнетом вгородився в його серце.
На нижній приступці він хитнувся і вхопився лівою рукою за хитке бильце, а правою — швидко розстебнув комір гімнастерки. З хвилину стояв, глибоко й часто дихаючи, але за цю хвилину він наче сп'янів від муки і, коли одірвався від поруччя й попрямував до прив'язаного біля хвіртки коня, то йшов уже важко ступаючи ногами, трохи похитуючись.
ПО
Юлька днів після розмови з Даркою Наталя жила з таким відчуттям, яке буває уві сні, коли важко давить страшний сон, а несила прокинутись. Вона шукала зручного приводу, щоб піти до дружини Прохора Зикова і спробувати в неї взнати, як жив Григорій у Вешенській під час відступу і бачився він там з Оксаною чи ні. їй хотілось упевнитись, чи винен чоловік, а словам Дарки вона і вірила й не вірила.
Пізно ввечері підійшла вона до зикового базу, безтурботно помахуючи прутом. Прохорова жінка, попоравшись, сиділа коло воріт.
— Здорова була, жалмерко !1 Теляти нашого не бачила ?— спитала Наталя.
— Слава богу, голубонько! Ні, не бачила.
— Таке гуляще, прокляте,— дома ніяк не тримається! Де його шукати — ніяк не збагну.