— Що ж ти тепер робитимеш ? — спитала Наталя плачущим голосом, і очі її налились слізьми.
Дарка довго мовчала. Зірвала квітку берізки, що причепилась до кукурудзяного стебла,, близько піднесла її до очей. Надзвичайно ніжний, рожевий по краях розтруб крихітної квітки, такої прозоро — легкої, майже без ваги, випускав важкий плотський запах нагрітої сонцем землі. Дарка дивилась на нього жадібно і здивовано, наче вперше бачила цю простеньку й непоказну квітку; понюхала її, широт роздуваючи тремтячі ніздрі, потім обережно поклала на розпушену, висушену вітрами землю, сказала :
— Що я робитиму, питаєш? Я йшла з станиці, думала, міркувала... Віку собі вкорочу, ось що робитиму! Воно трохи й шкода, та, видно; вибирати нема з чого. Однаково,, коли мені лікуватись — в хуторі скоро всі взнають, пальцями показуватимуть, відвертатимуться, сміятимуться ... Кому я така буду потрібна ? Краса моя пропаде, висохну я, живцем гнитиму ... Ні, не хочу!..— Вона говорила ніби сама з собою і на протестуючий рух Наталі не звернула уваги.— Я думала, коли ще в станицю не ходила, якщо це у мене погана хвороба—буду лікуватись. Через те й грошей батькові не віддала, думала вони мені здадуться фершалам платити... А тепер інакше вирішила. І обридло мені все! Не хочу...
Дарка вилаялась страшною чоловічою лайкою, сплюнула
і витерла тильною стороною долоні звислу на довгих віях сльозинку.
— Що ти балакаєш... Бога побоялася б! — тихо сказала Наталя.
— Мені він, бог, тепер нідочого. Він мені й так ціле життя заважав.— Дарка усміхнулась, і в цій усмішці, бешкеї-ній і лукавій, на секунду Наталя побачила колишню Дарку.— Того не можна було робити, цього не можна, все гріхами та страшним судом лякали... Страшнішого за цей суд, який я над собою вчиню, не придумаєш. Обридло, Наталю, мені все ! Люди всі остогидли. Мені легко буде з собою поквитатися. У мене — ні ззаду, ні спереду нікого нема. І від серця одривати нікого... Отаке то!
Наталя почала гаряче умовляти, просила схаменутись і не думати про самогубство, але Дарка, що неуважної слухала спочатку, опам'яталась і гнівно перебила її на півслові:
— Ти це облиш, Наталю ! Я не того прийшла, щоб ти мене відраджувала та умовляла ! Я прийшла сказати тобі про своє горе і попередити, щоб ти до мене З СЬОГОДНІШНЬОГО дня дітей своїх не підпускала. Хвороба моя причіплива, фершал сказав, та я й сама про неї чула, і коли б вони від мене не заразились, зрозуміла, дурненька ? І старій ти скажи, мені совісті бракує. А я... я не зразу в зашморг полізу, не думай, з цим встигну... Поживу, надивлюся на білий світ, попрощаюся з ним. А то ми, знаєш як ? Поки під серце не кольне— ходимо і круг себе нічого не бачимо ... Я он яке життя прожила і була наче сліпа, а як пішла з станиці понад Доном, та як подумала, що мені скоро треба буде прощатися з усім цим, і наче очі відкрились! Дивлюсь на Дон, а по ньому хвиля, і від сонця він просто срібний, так і переливається весь, аж очам на нього дивитись боляче. Обернусь кругом, гляну,— господи, гарно ж як ! А я цього й не помічала...— Дарка соромливо усміхнулась, замовкла, стиснула руки і, притамувавши сльози, що підступили до горла, заговорила знов, і голос її став ще вищий і напруженіший : — Я вже за дорогу й одрюмала разів кілька... Підійшла до хутора, дивлюсь — Дітки маленькі купаються в Дону... Ну, глянула на них, серце зайшлось, і заревла, як дурна. Годин зо дві лежала на піску. Воно й мені нелегко, як подумати ...— Встала з— землі, обтрусила спідницю, звичним рухом поправила хустку на голові.— Тільки в мене й радості, як здумаю про смерть: доведеться ж на тім світі побачитись з Петром... "Ну, скажу, дружинонько мій, Петре Пантелевичу, приймай свою непутящу жінку !"— І з звичайною для неї цинічною жартівливістю додала: — А битись йому на тім світі не можна, битливих у' рай не пускають, правда ж ? Ну, прощавай, Наталочко ! Не забудь свекрусі сказати про мою біду.
Наталя сиділа, закривши обличчя вузькими брудними долонями. Поміж пальці її, як у розколинах сосни смола, бли-
щали сльози. Дарка дійшла до плетених хворостяних дверцят, потім вернулась, діловито сказала :
— З сьогоднішнього дня я їстиму з окремого посуду. Скажи про де матері. Та ще от що: нехай вона батькові не говорить про це, а то старий сказиться і вижене мене з дому. Цього мені ще бракувало. Я звідси піду прямо на сінокіс. Прощавай !
XIV
Другого дня вернулися з поля косарі. Пантелей Прокопович вирішив з обіду почати возити сіно. Докійка погнала до Дону волів, а Іллівна і Наталя швиденько накрили на стіл.
Дарка прийшла до столу. остання, сіла скраю. Іллівна поставила перед нею невеличку миску з борщем, поклала ложку і скибку хліба, іншим, як і завжди, насипала в одну велику, спільну миску.
Пантелей Прокопович здивовано глянув на жінку, спитав, показуючи очима на дарчину миску :
— А це що таке ? Чому це ти їй окремо насипала ? Вона що, не нашої віри стала ?
— І чого тобі треба ? їж !
Старий глузливо подивився на Дарку, усміхнувся :
— Ага, розумію ! З ' того часу, як їй медаль дали, вона з одної з нами посудини не хоче жерти. Ти що, Дарко, гидуєш з нами з одної миски їсти ?
— Не гидую, а не можна,— хрипло відповіла Дарка.
— А чого ж то ?
— Горло болить.
— Ну, то що ?
— Ходила в станицю, і фершал сказав, щоб їла з окремої посудини.
— У мене горло боліло, то я не відділявся і, слава богу, моя болячка на інших не перекинулась. Що ж це воно в тебе за простуда така ?
Дарка зблідла, витерла долонею губи і поклала ложку. Обурена допитуванням старого, Іллівна крикнула на нього :
І чого ти причепився до жінки ? І за столом від тебе нема супокою ! Прилипне, як реп'ях, і не відчепиш його !
— Та мені що ? — роздратовано буркнув Пантелей Прокопович,— про мене, хоч через вінця хлепчіть.
З досади він ухопив у рот повну ложку гарячого борщу, обпікся і, виплюнувши на бороду борщ, загорлав несамовито :
— Подати не вмієте, розпрокляті! Хто такий борщ, просто з вогню, подає ?!
— Менше б за столом балакав, то й не пікся б.— потішила Іллівна.
97
7. Тихий Дон. 194
Докійка мало не пирснула, дивлячись, як почервонілий, батько вибирає з бороди капусту й шматочки картоплі, але обличчя інших були настільки серйозні, що й вона стрималась, і погляд від батька одвела, боячись не до речі розсміятись.