Сім'я розпадалась на очах у Пантелея Прокоповича. Вони з старою залишались удвох. Несподівано й швидко були по-* рушені родинні зв'язки, втрачена теплота взаємин, в розмовах все частіше проривались нотки дражливості' й відчуження ... До спільного столу сідали не так, як колись — єдиною і дружною сім'єю, а наче люди, які зійшлись докупи випадково.
Війна була всьому цьому причиною, Пантелей Прокопович це прекрасно розумів. Докійка злилась на батьків за те, що вони позбавили її надії вийти колинебудь заміж за Мишка Кошового — єдиного, кого вона любила з усією самовідданою дівочою пристрастю; Наталя мовчки і глибоко, з властивою їй потайністю переживала новий відхід Григорія до Оксани. А Пантелей Прокопович усе це. бачив, але нічого не міг вдіяти, щоб відновити в сім'ї колишній лад. І справді, не міг же він після всьогіо того, що сталося, погодитись на шлюб своєї дочки з запеклим більшовиком, та й яке пуття вийшло б від його згоди, коли цей чортів жених мотався десь на фронті, до того ж у червоноармійській частині ? Те саме і з Григорієм : коли б він не був в офіцерському чині, Пантелей Прокопович швидко впорався б з ним. Так упорався б, що Григорій після того на астаховське подвір'я й оком не повів би. Але війна все переплутала і позбавила старика можливості жити й правити своїм домом так, як йому хотілося. Війна розорила його, відібрала колишній запал до. роботи, відняла в нього старшого сина, внесла розлад і сум'яття в сім'ю. Пройшла вона над його життям, як буря над ланом пшениці, але пшениця й після бурі встає і красується під сонцем, а старий підвестись уже не міг. В думці він махнув рукою на все,— хай буде що буде !
Одержавши з рук генерала Сідорина нагороду, Дарка повеселіла. Вона прийшла з плацу того дня жвава і щаслива. Виблискуючи очима, показала Наталці на медаль.
— За що це тобі ? — здивувалась Наталка.
— Це за кума Івана Олексійовича, царство йому небесне, сукиному синові! А це — за Петю...— І, похваляючись, розгорнула пачку хрускотливих донських кредиток.
В поле Дарка так і не поїхала. Пантелей Прокопович хотів був послати її з харчами, але Дарка рішуче відмовилась :
— Відчепіться, тату, я зморилася в дорозі!
Старий нахмурився. Тоді Дарка, щоб згладити грубувате відмовлення, напівжартома сказала :
— В такий день гріх вам буде заставляти мене їхати в поле. Мені ниньки свято!
— Одвезу й сам,— погодився старий.— Ну, а гроші як ?
— Що — гроші ? — Дарка здивовано підняла брови.
— Гроші, питаю, куди подінеш ?
— А де вже моє діло. Куди захочу, туди й подіну!
— Тобто як же де так? Гроші ж тобі за Петра видали?
— Видали їх мені, і вам ними не порядкувати.
— Та ти з нашої сім'ї, чи хто?
— А як з вашої, то чого ви од мене хочете, тату? Гроші собі забрати?
— Не те щоб усі забрати, алеж Петро син нам був чи хто, по — твоєму ? Ми з старою повинні мати свою пайку ?
Домагання свекра були явно непевні, і Дарка рішуче взяла перевагу. Глузливо спокійно вона сказала :
— Нічого я вам не дам, навіть карбованця не дам ! Вашої пайки тут нема, її вам на руки видали б. Та й чого це ви вважаєте, ніби й ваша пайка тут є? Про це й мови не було, і ви за моїми навіть не пніться, не дістанете !
Тоді Пантелей Прокопович зробив останню спробу :
— Ти в сім'ї живеш, наш хліб їси, значить —і все в нас має бути спільне. Що це за порядки, коли кожен почне своє хазяйство нарізно заводити ? Я цього не дозволю ! — сказав він.
Але Дарка відбила й цю спробу заволодіти грішми, які, власне, належали їй. Безсоромно усміхаючись, вона заявила :
— Яз вами, батеньку, не вінчана, сьогодні у вас живу, а завтра заміж вийду, і тільки ви мене й бачили ! А за харчі я вам не повинна платити. Я на вашу сім'ю десять років працювала, спини не розгинала !
— Ти на себе працювала, суко поблудна !—обурено крикнув Пантелей Прокопович. Він ще щось горлав, але Дарка навіть слухати не схотіла, повернулась перед самим його носом, війнувши спідницею, пішла до себе в кімнату. "Не дам собі в кашу наплювати",— шепотіла вона, глузливо усміхаючись.
На тому розмова й закінчилась. Ні, не така була Дарка, щоб поступитись своїм, побоявшись гніву старого.
Пантелей Прокопович зібрався їхати в поле і перед від'їздом коротко поговорив з Іллівною.
— Ти за Даркою наглядай...— попросив він.
— А чого за нею наглядати ? — здивувалась Іллівна.
— Того, що вона зірветься і піде з дому і з нашого добра щонебудь потягне. Я так думаю, що неспроста вона крила розпускає... Видно, підшукала собі пару і не сьогодні — завтра вискочить заміж.
Мабуть, що так,— зітхнувши, погодилась Іллівна.— Живе вона, як наймит на відході, ніщо їй не миле, все не по її... Вона тепер одрізана скибка, аг відрізану скибку, хоч як старайся,— не приліпиш.
— Нам її і приліплювати нема до чого! Гляди, стара дурепо, не здумай її затримувати, якщо почне говорити. Нехай іде з двору. Мені вже обридло з нею воловодитись ! — Панте-
.лей Прокопович виліз на гарбу ; поганяючи волів, закінчив : — Вона від роботи ховається, як собака від мух, .а сама так і зорить, щоб смачніше з'їсти та на гульбище повіятись. Нам після Петра, царство йому небесне, таку в сім'ї не держати. Це не молодиця, а зараза липуча !
Припущення старих були помилкові. Дарка й на думці не мала виходити заміж. Про це вона не думала, інша була в неї на серці турбота ...
Цілий той день Дарка була балакуча й весела. Навіть сутичка за гроші не позначилась на її настрої. Вона довго крутилась, перед дзеркалом, з усіх боків розглядаючи медаль, разів п'ять переодягалась, приміряючи, до якої кофточки найкраще пасує смугаста георгієвська стрічка, жартувала : "Мені б теперечки ще хрестів нахапати!", потім викликала Іллівну в кімнату, сунула їй в рукав два папірці по двадцять карбованців і, притискаючи до грудей гарячими руками вузлувату руку Іллівни, зашепотіла : "Це — Петю поминати ... Найміть, мамо, велику панахиду, кутті наваріть..."— І заплакала. Але через хвилину, ще з блискучими від сліз очима, уже бавилась з Мишком, закутувала його своєю шовковою святковою шаллю і сміялась так, наче ніколи й не плакала і не знала солоного смаку сліз.
Остаточно розвеселилась після того, як з поля прийшла Докійка. Розказала їй, як одержувала медаль, і жартома показала, як урочисто говорив генерал і яким опудалом стояв і дивився на неї англієць, а потім лукаво, по — змовницькому підморгнувши Наталі, з серйозним обличчям стала запевняти Докійку, що скоро їй, Дарці, як удові офіцера, нагородженій георгієвською медаллю, дадуть офіцерський чин і призначать її командувати сотнею старих козаків.