— Вона, чи що ? — спитав старий, давлячись непрожова-ним шматком.
— Дарка !
— Не сподівався й побачити волів ! Ну, славу тобі господи ! Хвойда проклята ! Насилу прибилась до базу ...— забурмотів старий, хрестячись і сито відригуючи.
Розлигавши волів, Дарка увійшла в кухню; поклала коло порога вчетверо складене рядно, привіталася з домашніми.
— А чого де ти, золото моє ! Ти б ще з тиждень поїздила ! — з серцем сказав Пантелей Прокопович, спідлоба глянувши на Дарку і не відповідаючи на привітання.
— їхали б самі! — огризнулась вона, знімаючи з голови запорошену хустку.
— Чого ж так довго їздила ? — встряла до розмови Іллівна, щоб згладити неприязність зустрічі.
— Не пускали, тому й довго.
Пантелей Прокопович недовірливо похитав головою, спитав :
— Христонину жінку з перевалочного пустили, а тебе ні ?
— А мене не пустили ! — Дарка сердито блиснула очима, додала : — Якщо не вірите, то їдьте та спитайте начальника, що обоз супроводив.
— Питати Мені про тебе нема чого, але другим разом уже посидь дома. Тебе тільки по смерть посилати.
— Налякали ви мене! Ой, і налякали! Та я й сама не поїду ! Хоч посилатимете — не поїду !
— Воли здорові ? — вже більш мирно спитав старик.
— Здорові. Нічого вашим волам не сталося...— Дарка відповідала знехотя й була хмурніша ночі.
"Розлучилась у дорозі з якимось милим, через те й сердита",— подумала Наталя.
Вона завжди ставилась до Дарки та до її неохайних любовних захоплень з почуттям жалю й огиди.
Після сніданку Пантелей Прокопович зібрався їхати, але тут прийшов хутірський отаман 1
— Сказав би —в час добрий, та зажди, Пантелею Прокоповичу, не виїжджай.
— Чи на' знов по підводу прибіг ? — з удаваним спокоєм спитав старий, а в самого з люті аж дух перехопило.
— Ні, тут інша музика. Сьогодні приїжджає до нас сам командуючий всією Донською армією, сам генерал Сідорин, зрозумів ? Тількищо одержав з гінцем бомажку від станичного отамана, наказує старих і жінок усіх до єдиного зібрати на сходку.
— Та чи вони при розумі ?!.— крикнув Пантелей Прокопович.— Хто ж у таку гарячу пору сходки зганяє? А сіна мені на зиму збере твій генерал Сідорин?!
— Він однаково і твій такий самий, як і мій,— спокійно відповів отаман.— Мені що наказали,— те й роблю. Випрягай ! Треба хлібом — сіллю зустрічати. Балакають, між іншим, що з ним союзникові генерали їдуть.
Пантелей Прокопович мовчки постояв коло гарби, подумав і став випрягати волів. Бачачи, що сказане ним вплинуло, отаман повеселів і спитав :
— Твоєї кобилки не можна б узяти ?
— А що тобі нею робити?
— Наказано, їжак би їх наколов, дві тройки вислати назустріч аж до Дурного яру. А де їх, тарантаси, брати й коней — ніяк не збагну! Удосвіта встав, бігаю, разів1 п'ять сорочка змокріла — і тільки чотирьох коней роздобув. Народ весь у роботі, просто хоч криком кричи.
Присмирнілий Пантелей Прокопович погодився дати кобилу і навіть свій ресорний тарантасик запропонував. Як не як, а їхав командуючий армією, та ще з іноземними генералами, а до генералів Пантелей Прокопович завжди почував трепетну пошану.
Отаман сяк — так розстарався дві тройки і вислав їх до Дурного яру зустрічати почесних гостей. На плацу збирався народ. Багато людей, кинувши косовицю, поспішали з степу в хутір.
Пантелей Прокопович, махнувши рукою на роботу, причепурився, надів чисту сорочку, суконні шаровари з лампасами, кашкет, колись привезений і подарований Григорієм, і поважно покульгав на майдан, наказавши старій, щоб послала Даркою воду й харчі Докійці.
Незабаром густа курява завихрилась на шляху і потоком покотилася до хутора, а крізь неї блиснуло щось металічне і здалека долинув співучий голос автомобільної сирени. Гості їхали на двох новісіньких автомобілях, що виблискували тєм-носиньою фарбою: десь далеко позаду, обганяючи косарів, що їхали з косовиці, порожняком мчали тройки, і сумовито видзвонювали під дугами поштарські дзвоники, добуті для
урочистої нагоди отаманом. Натовп на плацу захвилювався, зазвучав говір, почулись веселі вигуки дітей. Розгублений отаман забігав по натовпу, збираючи шановних стариків, яким належало вручати хліб — сіль. На очі йому потрапив Пантелей Прокопович, і отаман, зрадівши, вчепився до нього:
— Виручай, ради Христа! Чоловік ти бувалий, знаєш звичай.. Ти ж знаєш, як з ними і ручкатись і все таке... Та ти ж і член Кругу і син у тебе такий... Будь ласка, бери хліб — сіль, а то я, наче, боюся і тремтячка у мене в колінах.
Пантелей Прокопович — як не можна більше вдоволений честю — відмовлявся, додержуючи звичаю, потім, якось зразу увібравши голову в плечі, швидко перехрестився і взяв накрите вишиваним рушником блюдо з хлібом — сіллю ; розпихаючи ліктями натовп, вийшов наперед.
Автомобілі швидко наближались до плацу в супроводі цілого табуна охриплих від гавкоту різномастих собак.
— Ти ... як ? Не боїшся ? — пошепки спитав Пантелея Прокоповича зблідлий отаман. Він вперше бачив таке велике начальство. Пантелей Прокопович скоса блиснув на нього синюватими білками, сказав охриплим від хвилювання голосом :
— На, подерж, поки я бороду причешу. Бери ж !
Отаман послужливо взяв блюдо, а Пантелей Прокопович
розгладив вуса й бороду, по — молодецькому випнув груди і, спираючись на кінчики пальців скаліченої ноги, щоб не видно було, як він кульгає, знову взяв блюдо. Але воно так затремтіло в його руках, що отаман злякано спитав :
— Не впустиш ? Ой, гляди !
Пантелей Прокопович зневажливо сіпнув плечем. Це він впустить ? І може ж чоловік сказати отаку дурницю ! Він, що був членом Кругу і в палаці наказного здоровкався з усіма за руку, і на тобі — злякається якогось генерала ? Цей нещасний отаманчик остаточно з глузду з'їхав !
— Я, брате ти мій, як був на Військовім Кругу, то з самим наказним отаманом чай внакладку...— почав був Пантелей Прокопович і замовк.
Передній автомобіль спинився від нього за якихось десять кроків. Бритий шофер у кашкеті з великим козирком і з вузенькими неруськими погонами на френчі спритно вискочив, відчинив дверці. З автомобіля поважно вийшло двоє одягнених у захисне військових, пішли до натовпу. Вони йшли просто на Пантелея Прокоповича, а той, як виструнчився, так І завмер. Він догадався, що саме ці скромно одягнені люди і є генералами, а ті, що йшли позаду і були одягнені пишніше,— просто' чини почету, який їх супроводжує. Ста* 2