— Бачив, батьку, на якого вістового я розжився? З цим у біду потрапиш — ніколи не пропадеш !
— Та воно, як то кажуть, Григорій Пантелевич... Умри ти сьогодні, а я завтра,—виправдуючись, сказав Прохір і легко зірвав погони, недбало сунув їх у кишеню —До фронту під'їдемо, там їх і пришити можна.
Григорій нашвидку поснідав ; попрощався з ріднею.
— Заступи тебе цариця небесна ! — нестямно зашепотіла Іллівна, цілуючи сина.— Ти ж у нас один лишився...
— Ну, далекі проводи — зайві сльози. Прощавайте ! — тремтячим голосом сказав Григорій і підійшов до коня.
Наталя, накинувши на грлову чорну свекрушину косинку, вийшла за ворота. За поділ її спідниці тримались діти. Полюшка невтішно ридала, захлинаючись слізьми, просила матір :
— Не пускай його! Не пускай, мамуню ! На війні вбивають ! Таточку, не їдь туди!
У Мишка тремтіли губи, але — ні, він не плакав. Він мужньо стримувався, сердито казав сестричці:
— Не' бреши, дурна ! Зовсім там не всіх убивають !
Він добре пам'ятав дідові слова, що козаки ніколи не плачуть, що козакам плакати — великий сором. Та коли батько, вже сидячи на коні, підняв його на сідло й поцілував,—здивовано помітив, що в батька мокрі вії. Тоді Мишко не витримав іспиту : градом покотилися з очей його сльози ! Він сховав обличчя на оперезаних ременями батькових грудях, крикнув :
— Нехай лучче дід їде воювати ! Нащо він нам здався !.. Не хочу, щоб ти!..
Григорій обережно спустив синка на землю, тилом долоні витер очі й мовчки рушив конем.
Скільки разів бойовий кінь, круто повернувшись, рвонувши копитами землю біля рідного ганку, мчав його шляхами й степовим бездоріжжям на. фронт± туди, де чорна смерть чигає на козаків, де, за словами козачої пісні, "страх і горе кожний день, кожний час",— а от ніколи Григорій не залишав хутора з таким тяжким серцем, як цього лагідного ранку.
Пойнятий невиразними передчуттями, гнітючою тривогою і сумом, їхав він,вкинувши на луку повіддя, не дивлячись назад, аж до бугра. На перехресті, де курний шлях звертав до вітряка, оглянувся. Коло воріт стояла одна Наталя, і свіжий вранішній вітрець рвав з рук її чорну траурну косинку.
Пливли, пливли в синій безодній глибині спінені вітром хмари. Струменіло марево над хвилястим краєм горизонту. Коні йшли кроком. Прохір дрімав, похитуючись у сідлі. Григорій, зціпивши зуби, часто оглядався. Спочатку він бачив зелені купи верб, срібну, химерно вигинчасту, стрічку Дону, повільні вимахи крил вітряка. Потім шлях одійшов на південь. Зникли за витоптаними хлібами плавні, Дон, вітряк... Григорій насвистував щось, невідривно дивився на золотисто — руду шию коня, вкриту дрібним бісером поту, і вже не обертався в сідлі... Чорт з нею, з війною ! Були бої по Чиру, пройшли по Дону, а потім загримлять по Хопру, по Медведиці, по Бузулуку. І — кінець — кінцем — чи не однаково, де кине його на землю ворожа куля ? — думав він.
IX
Бій ішов на підступах до станиці Усть-Медведицької. Глухий гарматний гуркіт зачув Григорій, вибравшись з путівця на Гетьманський шлях.
Скрізь по шляху видно було сліди спішного відступу червоних частин. Траплялось дуже багато залишених бричок і двоколок. За хутором Матвіївським в яру стояла гармата з перебитою снарядом бойовою віссю та понівеченою люлькою. Посторонки на орчиках передка були косо обрубані. За півверсти од яру, н.а солонцях, на низькорослій, спаленій сонцем траві, густо лежали трупи бійців у захисних сорочках і штанах, в обмотках і важких обкованих черевиках. Це були червоноармійці, що їх наздогнала й порубала козача кіннота.
Григорій, проїжджаючи мимо, легко встановив це по великій кількості крові, що засохла на пожолоблених сорочках, по тому, як лежали трупи. Вони лежали, як скошена трава. Козаки не встигли їх роздягнути, очевидно, лише тому, що не припиняли переслідування.
Біля куща глоду відкинувся вбитий козак. На широко розкинутих ногах його червоніли лампаси. Неподалік лежав; убитий кінь світлогнідої масті, підсідланий стареньким сідлом з пофарбованим, вохрою ленчиком2.
Коні Григорія і Прохора притомились. їх треба було погодувати, але Григорій не схотів спинятись на місці, де недавно був бій. Він проїхав ще з версту, спустився в балку, спинив! коня. Неподалік видно було ставок з розмитою до материка греблею. Прохір під'їхав був до ставка з зачерствілою й потрісканою землею біля країв, але зараз повернув назад.
— Ти чого? — спитав Григорій.
— Під'їдь, глянь.
Григорій під'їхав до греблі. У водориї лежала вбита жінка. Обличчя її було накрите подолом синьої спідниці. Повні білі ноги з загорілими литками і з ямками на колінях були безсоромно і страшно розкидані. Ліва рука підібгана під спину.
Григорій швидко зліз з коня, скинув кашкета, нагнувся і поправив на вбитій спідницю. Смугле молоде обличчя було гарне й після смерті. Під страдницьки вигнутими чорними бровами тьмяно мерехтіли напівзаплющені очі. У вискалі м'яко окресленого рота перламутром блищали зціплені густі зуби. Тонке пасмо волосся прикривало припалу до трави щоку. І по цій щоці, на яку смерть уже кинула шафранно —жовті, бляклі тіні, повзали метушливі мурахи.
— Яку красу занапастили, сукини сини !—півголосом сказав Прохір.
З хвилину він мовчав, потім шалено сплюнув :
— Я б таких... таких розумників до стіни ставив ! їдемо звідси, ради бога! Я на неї дивитись не можу. У мене серце перевертається!
— Може, поховаємо її? — спитав Григорій.
— Та ми що, підряд узяли всіх мертвих ховати ? — обурився Прохір.— В Ягідному діда якогось закопували, тут оцю жінку... Нам їх усіх як ховати, то й рук невистачить ! А яму чим копати ? її, брат, шаблею не викопати, земля од спеки на аршин запеклася.
Прохір так поспішав, що насилу потрапив носком чобота в стремено.
Знову виїхали на пагорок, і тут Прохір, що напружено думав про щось, спитав :
— А що, Пантелевич, чи не годі б крівцю на землю? цідити ?
— Хоч би й так.
— А як на твою думку, скоро воно все скінчиться ?
— Як наб'ють нам, так і скінчиться.
— От весела житуха настала, та чорт їй радий. Хоч би швидше набили, чи що. В германську, бувало, самостріл пальця собі одіб'є, і пускають його по чистій додому, а тепер хоч цілу руку одірви собі,— однаково заставлять служити. Косоруких у строй беруть, гилавих беруть, всяку сволоту беруть, аби на двох ногах плентався. Та хіба так вона, війна, закінчиться ? Чорт їх усіх переб'є ! — з розпачем сказав Прохір і з'їхав з дороги, зліз з коня, бурмочучи щось тихо, став попускати коневі попруги.