— А чого ти пішла на Вешки цим боком ? Чому не переправилась проти хутора ?
Оксана сухо відповіла, що переправитись з чужими не можна було, а просити Мелехових не захотіла. І вже після того, як відповіла, збагнула, що виходить так, ніби Мелехови їй не чужі, а свої. І зніяковіла від того, що й Степан міг так зрозуміти її. А він, мабуть, так і зрозумів. Щось здригнулось у нього під бровами, і по лиці немов пройшла тінь.
Він запитливо звів на1 Оксану очі, і Вона, розуміючи це німе запитання, раптом спалахнула від збентеження, від досади на саму себе.
Степан, жаліючи її, удав, ніби нічого не помітив,— перевів розмову на господарство, почав розпитувати, що з майна встигла сховати перед тим, як ішла з дому, і чи добре сховала.
Оксана, зауваживши., про себе великодушність чоловіка, відповідала йому, але весь час відчувала якусь щемлячу внутрішню ніяковість і, щоб переконати його, що все постале між ними нічого не варте, щоб приховати своє хвилювання,— навмисно уповільнювала мову, говорила з діловитою стриманістю і сухістю.
Вони розмовляли, сидячи в землянці. Весь час їм заважали козаки. Входив то один,, то другий. Прийшов Христоня і тут таки уклався спати. Степан, бачачи, що поговорити без сторонніх не вдасться, неохоче припинив розмову.
Оксана, зрадівши, встала, квапливо розв'язала вузлик, угостила чоловіка привезеними з станиці книшами і, взявши з похідної степанової торби брудну білизну, пішла випрати її до найближчої музги
Передранішня тиша й голубий туман стояли над лісом. Хилились до землі обважнілі від роси трави. В музгах недружно квакали жаби, і' десь, зовсім недалеко від землянки, за буй-норослим кленовим кущем, скрипливо кричав деркач.
Оксана пройшла повз кущ. Весь він, од самої верхівки до схованого В' густючій трав'яній зарості стовбура, був обплетений павутинням. Ниті павутиння, внизані дрібнесенькими краплинками роси, перлисто іскрились. Деркач на хвилину замовк, а потім, ще не встигла випростатись притоптана босими ногами Оксани трава,—1 знову подав голос, і на нього1 тужно відгукнулась чайка, що знялася з музги.1
Оксана скинула кохтину й ліф, що заважав рухатись, по коліна забрела в парно —теплу воду музги, почала прати. Над нею роїлась мошка, дзвеніли комарі. Зігнутою в лікті повною і смуглою рукою вона проводила по лиці, відганяючи комарів. Невідчепно думала про Григорія, про їх останню незгоду перед тим, як він мав їхати в сотню.
"Може, він оце вже шукає мене ? Сьогодні ж уночі повернуся в станицю !" — безповоротно вирішила Оксана і усміхнулась своїм думкам' про те, як вона зустрінеться з Григорієм і як швидко вони помиряться.
І дивно : останнім часом, думаючи про Григорія, вона чомусь не уявляла його зовнішнього образу таким, яким він був насправді. Перед очима її поставав не теперішній Григорій, великий, мужній, що вже пожив і зазнав чимало козачина, з стомлено примруженими очима, з поруділими кінчиками чорних вусів, з передчасною сивиною на висках і виразними зморшкахми на лобі — невиводними слідами пережитих за роки війни злигоднів,— а той колишній Гришка Мелехов, по-юнацькому грубуватий і невмілий в: пестощах, з юнацьки круглою і тонкою шиєю та безтурботним складом постійно усміхнених губ.
І від цього Оксана почувала до нього ще більшу! любов майже материнську ніжність.
Ось і тепер : з граничною ясністю відновивши в пам'яті риси безконечно дорогого обличчя, вона важко задихала, за-усміхалась, випросталась і, кинувши під ноги недопрану чоловікову сорочку і відчуваючи, що до горла раптом підступили солодкі ридання, шепнула:
— Увійшов ти в мене, проклятий, на все життя!
Від сліз їй стало легше, але після цього блакитний вранішній світ круг неї немов збляк. Вона витерла щоки тилом , долоні, відкинула з мокрого лоба волосся і потьмянілими очима довго й бездумно стежила, як крихітний сірий рибник пливе над водою, зникаючи в рожевому мереживі спіненого під вітром туману.
Виправши білизну, розвішала її на кущах, прийшла в землянку.
Христоня вже прокинувся і сидів; коло виходу, ворушив' вузлуватими покривленими пальцями ніг, настирливо заговорював з Степаном, а той, лежачи на рядні, мовчки курив, уперто не відповідаючи на христонині запитання.
— Значить, ти думаєш, що червоні не будуть переправлятись на цей бік ? Мовчиш ? Ну, і мовчи;. А я думаю, що' не інакше як будуть вони силкуватись на бродах перейти... Безпремінно на бродах ! Більше їм ніде. Чи, думаєш, можуть кінноту плавом пустити ? Чого ж ти мовчиш, Степане ? Тут, значить, діло до кінця йде, а ти лежиш, як пеньок !
Степан аж підскочив-, сердито відповів!:
— І чого ти причепився ? Чудний народ ! Прийшла жінка провідати, а від вас не одженешся... Лізуть з дурними'балачками, не дадуть з жінкою1 словом перемовитись !
—: Знайшов-, з ким балакати ...— Незадо-волений Христоня встав, взув на босі ноги стоптані чирики, вийшов-, боляче вдарившись головою об одвірок.
— Не дадуть нам поговорити тут, ходімо в ліс,— запропонував Степан.
І, не чекаючи згоди, пішов до виходу1,. Оксана покірно пішла слідом за ним.
Вони вернулись до землянки опівдні. Козаки другого взводу, що— лежали під вільховим кущем в холодку, забачивши їх, одіклали карти, замовкли, тямущо переморгуючись, посміхаючись І удавано зітхаючи.
Оксана пройшла повз них, презирливо скрививши губи, на ходу поправляючи на голові зім'яту білу з мереживом хустку, її пропустили мовчки, але як тільки Степан, що йшов позаду, порівнявся з козаками, встав і відійшов від групи лежачих Анікушка. Він з фальшивою пошаною в пояс уклонився Степанові, голосної сказав:
— З празничком вас ... розговівшись !
Степан охоче усміхнувся. Йому приємно було, що козаки бачили, як він повертавсь з жінкою з лісу. Це ж якоюсь мірою сприяло припиненню всіляких чуток про те, ЩО ВОНИ З ЖІНКОЮ живуть погано... Він навіть ворухнув по — молодецькому плечима, вдоволено показуючи непросохлу від поту сорочку на спині.
І тільки після цього — заохочені козаки, регочучи, жваво заговорили:
— Та й люта ж, хлопці, баба ! На Степанові сорочку хоч викрути... Прикипіла до лопаток !
— Заїздила вона його, в милі весь...
А молоденький парубійко, що проводив Оксану аж до землянки захопленим затуманеним поглядом, розгублено промовив :