Він увійшов у дім, перецілував старих і дітей, що спали в кімнаті, став серед кухні.
— Ну, як пережили ? Все гаразд ? — спитав, задихаючись від хвилювання.
— Слава богу, синку, страху натерпілись', а так щоб дуже кривдили — цього ке було,— квапливо відповіла Іллівна і, скоса глянувши на заплакану Наталю, суворо крикнула їй: — Радіти треба, а ти голосиш, дурепо! Ну, не стій же без діла! Неси дров, піч затопити...
Поки вони з Наталею спішно готували сніданок, Пантелей Прокопович приніс синові чистого рушника, запропонував:
— Ти вмийся, я зіллю на руки. От голова і посвіжішав ... Тхне від тебе горілочкою. Мабуть, випив учора з радості ?
— Та довелося. Тільки покищо невідомо : чи з радості* чи з горя...
— Як це ? — несказано. здивувався старик.
— Та щось надто вже Секретєв лютує на нас.
— Ну, це не біда. Невже і він випивав з тобою ?
— Ну да.
— Скажи на милість ! Якої ти честі здобувся, Гриша ! За одним столом з настоящим генералом! Подумати тільки ! — І Пантелей Прокопович,, замилувано дивлячись на сина, захоплено поцмокав язиком.
Григорій усміхнувся. Він аж ніяк не поділяв наівного захоплення старого.
Поважно розпитуючи про те, чи збереглась скотина і майно та скільки попсували зерна,— Григорій помічав, що розмова про хазяйство, як колись, не цікавить батька. Щось важливіше було в старого в голові, щось турбувало його.
І він не забарився висловитись :
— Як ЖЄ, ГрИШЄНЬКО, ВОНО1 Тепер буде? НєВЖЄ ЗНО'В ДОї-ведеться служити ?
— Про кого це ти ?
— Про старих.— Приміром, хоч би мене взяти.
— Покищо невідомо.
— Виходить, треба' виступати ?
— Ти можеш залишитись.
— Та що ти!—зрадівши, вигукнув Пантелей Прокопович і схвильовано закульгав по кухні.
— Сядь но ти, кривий чорт! Сміття не човгай ногами по-хаті! Зрадів, забігав, як погане цуценя ! — суворо крикнула, на чоловіка Іллівна.
Але старий і уваги не звернув на покрик. Кілька разів, прокульгав він од стола до печі, усміхаючись і потираючи руки. Тут його опав сумнів :
— А ти можеш дати звільнення ?
— Звісно, можу.
— .Бомажку напиши ! Бомажку напишеш ?
— А то ж як !
Старий зам'явся нерішуче, але все таки спитав :
— А бомажка, яка вона ... Без печаті ? Чи, може, й печать ... при тобі ?
— Обійдеться й без печаті! — усміхнувся Григорій.
о Ну, тоді й балакати нічого! — знову повеселів ста
рий. Дай тобі боже здоров'я! А сам ти коли думаєш їхати ?
— Завтра.
— Часті твої пішли вперед ? На Усть — Медведицю ?
— Еге. А за себе, батьку, ти не турбуйся. Однаково незабаром таких, як ти, стариків, додому відпускатимуть. Ви своє вже відслужили.
— Дай то боже ! — Пантелей Пройопович перехрестився і, як видно, заспокоївся остаточно.
Попрокидались діти. Григорій узяв їх на руки, посадив до себе на коліна, і, цілуючи їх по черзі, усміхаючись, довго слухав веселе щебетання.
Як пахне волосся в цих дітей! Сонцем, травою, теплою подушкою і ще чимось безконечно рідним. І самі вони — ця плоть від плоті його — як крихітні степові пташки. Якими невмілими здавались великі, чорні батькові руки, що обіймали їх. І яким же чужим у цій мирній обстановці здавався він — вершник, що на Добу залишив коня, наскрізь пропахлий їдким духом солдатчини й кінського поту, гірким запахом походів і ремінної амуніції.
Очі Григорія застилала туманна поволока сліз, під вусами тремтіли губи... Разів зо три він не відповів на запитання батька і тільки тоді підійшов до столу, як Наталя торкнула його за рукав гімнастерки.
Ні, ні, Григорій став зовсім не той ! Він же ніколи не був занадто вразливий і плакав рідко навіть у дитинстві. А тут — ці сльози, глухі й часті удари серця і таке відчуття, наче в горлі беззвучний тіпається дзвінок... А втім, усе це могло бути й тому, що він багато пив цієї ночі й зовсім не спав...
Прийшла Дарка, що вигонила корів на вигін. Вона підставила Григорію усміхнені губи і, коли він, жартівливим жестом розгладивши вуса, наблизив до неї обличчя,— заплющила очі. Григорій бачив, як, немов од вітру, здригнулись її вії, і на мить. відчув пряний запах помади, що йшов від її иеблякнучих щік.
А от Дарка була така сама. Здається, ніяке горе неспроможне було не тільки зламати її, а навіть прихилити до землі. Жила вона на білім світі, як червона лозина і гнучка, гарна і доступна.
— Цвітеш? — спитав Григорій.
— Як блекота при дорозі! — примруживши .променисті очі, сліпучо усміхнулась Дарка. І зараз же підійшла до дзеркала поправити волосся, що вибилось спід хустки, причепуритись.
Така вже вона була, Дарка. З цим, мабуть, нічого не можна було вдіяти. Смерть Петра наче підстьобнула її, і, ледве опам'ятавшись від пережитого горя, вона стала ще жадібніша до життя, ще уважніша до своєї зовнішності.
Розбудила Докійку, що спала в коморі. Помолившись, всією сім'єю сіли за стіл.
— Ой, і постарівся ж ти, братику.! — співчутливо сказала Докійка.— Сірий якийсь став, як вовк.
Григорій через стіл мовчки й без усмішки подивився на неї, а потім сказав :
— Мені так і годиться. Мені старітись, тобі на порі ставати, жениха підшукувати..." Тільки ось що я тобі скажу: про Мишка Кошового від сьогодні ти й думати забудь. Як почую, що ти й після цього за ним сохнути, будеш,— на одну ногу наступлю, а за другу візьмусь —так і роздеру, як жабеня ! Зрозуміла ?
Докійка спалахнула, як маків цвіт,—крізь сльози подивилась на Григорія.
Він не зводив з неї злого погляду, і в усьому його розлюченому обличчі —у вишкірених під вусами, зубах, у звужених очах — ще яскравіше проступило вроджене мелехов-ське, звірувате.
Але й Докійка була тієї ж породи:, опам'ятавшись від збентеження й образи, вона тихо, але рішуче сказала:
— Ви, братику, знаєте ? — серця не зневолиш !
— Вирвати треба таке серце, яке тебе слухати не буде,— порадив Григорій.
"Не тобі б, сину, про це. балакати ..." — подумала Іллівна. Але тут у розмову втрутився Пантелей Прокопович. Гримнувши по столу кулаком, загорлав:
— Ти, суча дочко, цить мені! А то я тобі таке серце покажу, що й волосся з голови не позбираєш ! Ах ти, паскудо ! Ось піду зараз, як візьму віжки...
— Батечку ! Віжок у нас ні одних не лишилось. Усі забрали ! — смирненько перебила його Дарка.
Пантелей Прокопович несаміовито блиснув на неї очима, і, не знижуючи голосу, далі зривав' злість :