— Пригнись, Оксанко ! Пригнись нижче !
Оксана натягала поводи і, закидаючись, хилилась набік. Григорій встиг підтримати її, інакше вона б упала.
— Тебе поранили?! Куди влучило?! Говори ж!..— хрипко спитав Григорій.
Вона мовчала і все важче навалювалась на його руку. На скаку пригортаючи її до себе, Григорій задихався, шепотів:
— Заради господа — бога ! Хоч слово ! Та що ж це ти ?!
Але ні слова, ні стогону не почув він від безмовної Оксани.
Версти за дві від хутора Григорій круто звернув з дороги,
спустився до яру, зліз з коня і взяв на руки Оксану, обережно поклав її на землю.
Він зняв з неї теплу кофту, роздер на грудях легку ситцеву блузку й сорочку, помацки знайшов рану. Куля увійшла Оксані в ліву лопатку, роздробила кістку і навскоси вийшла під правою ключицею. Закривавленими тремтячими руками Григорій дістав з перекидних сумок свою чисту спідню сорочку, індивідуальний пакет. Він підвів Оксану, підставив під спину їй коліно, став перев'язувати рану, намагаючись затамувати кров, що цебеніла спід ключиці. Клапті сорочки й бинт швидко чорніли, промокали наскрізь. Кров текла також з на-піввідкритого рота Оксани, клекотіла й булькотіла в горлі. І Григорій, мертвіючи від жаху, зрозумів, що все скінчено, що найстрашніше, що могло трапитись у його житті,— вже трапилось ...
Крутим схилом яру, стежкою, протоптаною в траві і всіяною овечими бубляхами, він обережно спустився в яр, несучи на руках Оксану. Безвільно опущена голова її лежала в нього на плечі. Він чув свистяче, клекотливе дихання Оксани й почував, що тепла кров залишає її тіло і ллється з рота йому на груди. Слідом за ним зійшли в яр і коні. Пирхаючи і брязкаючи вудилами, вони почали жувати соковиту траву.
Оксана вмерла на руках у Григорія перед світанком. Свідомість до неї так і не повернулась. Він мовчки поцілував її в холодні й солоні від крові губи, обережно поклав на траву, встав. Невідома сила штовхнула його в груди, і він поточився, впав навзнак, але зараз же злякано схопився на ноги. І ще раз упав, боляче вдарившись непокритою головою об камінь. Постім, не підводячись з колін, вийняв з піхов шаблю, почав копати яму. Земля була вогка й податлива. Він дуже поспішав, але задуха душила йому горло, і щоб легше було дихати—г він роздер на собі сорочку. Передранішня свіжість холодила його вологі від поту груди, і йому стало не так важко працювати. Землю він вигрібав руками й шапкою, не спочиваючи й хвилини, але поки викопав яму завглибшки по. пояс — минуло багато часу.
Хоронив він свою Оксану при яскравому вранішньому світлі. Уже в могилі він навхрест склав на грудях її мертвенно побілілі смуглі руки, головною хусткою накрив обличчя, щоб земля не засипала її напіврозплющених очей, що нерухомо дивились у небо і вже почали тьмяніти. Він попрощався з нею, твердо вірячи, що розлучаються вони ненадовго ...
Долонями старанно притоптав на могильному горбку вологу жовту глину і довго стояв навколішки біля могили, схиливши голову, повільно похитуючись.
Тепер йому нічого було квапитись. Всьому настав кінець.
В димній млі суховію вставало над яром сонце. Проміння його сріблило густу сивину на непокритій голові Григорія, перебігало по блідому й страшному в своїй нерухомості обличчю: Наче прокинувшись від тяжкого сну, він підвів голову й побачив над собою чорне небо і сліпучо сяючий чорний диск' сонця.
XVIII
Ранньою весною, коли розтане сніг і підсохне полегла за зиму трава, в степу починаються весняні пожежі. Потоками струменить підгонюваний вітром огонь, пожадливо жере він сухий житняк, злітає по високому бадиллю будяків, перебігає по бурих верхівках чорнобилю, стелеться по низинах ... І потім довго пахне в степу гірким гаром від випаленої й потрісканої землі. Кругом весело зеленіє молода трава, тріпочуть над нею в блакитнім небі незчисленні жайворонки, пасуться на поживній отаві перелітні гуси і мостять гнізда осілі на літо стрепети. А там, де пройшлись пожежі, зловісно чорніє мертва звуглена земля. Не мостить гнізд на ній птиця, стороною обходить її звір, тільки вітер, крилатий і бистрий, пролітає над нею і далеко розносить сизий попіл і їдкий темний пил.
Як спалений пожежами степ,— чорним стало життя Григорія. Він позбувся всього, що було дороге його серцю. Все відняла в нього, все порушила немилосердна смерть. Лишились тільки діти. Але сам він і досі судорожно чіплявся за землю, наче й справді знівечене життя його ще являло якусь цінність. для нього і для інших ...
' Поховавши Оксану, три дні безцільно тинявся він по степу, але ні додому, ні у Вешенську не поїхав, щоб повинитися'. На четвертий день, покинувши коней в одному з хуторів Усть —, Хоперської станиці, він переправився через Дон, пішки пішов у Слащевську діброву, на узліссі якої в квітні вперше була розбита банда Фоміна. Ще тоді, в квітні, він чув про те, що в діброві осіло живуть дезертири. До них і йшов Григорій, не бажаючи повертатись до Фоміна.
Кілька днів блукав він по величезному лісу. Його мучив голод, але підійти десь до житла він не наважувався. Він втратив зі смертю Оксани й розум і колишню сміливість. Хрускіт зламаної гілки, шерех у густому лісі, крик нічної птиці — все наганяло на нього страх і неспокій. Живився Григорій недостиглими полуницями, якимись малесенькими грибками, листям ліщини — і дуже охляв. Під кінець п'ятого дня його зустріли в лісі дезертири, привели до себе в землянку.
їх було сім чоловіка. Всі вони — жителі околичних хуторів — отаковились у діброві з осені минулого року, коли почалась мобілізація. Жили в просторій землянці по — хазяйському домовито і майже нічого не потребували. Ночами часто ходили провідувати сім'ї; повертаючись, приносили хліб, сухарі, пшоно, борошно, картоплю, а м'ясо на вариво без мороки добували в чужих хуторах, вряди — годи крадучи худобу.
Один з дезертирів, що колись —служив у 12-му козачому полку, впізнав Григорія, і його прийняли без особливих суперечок.
Григорій втратив лік томливим і нудним дням. До жовтня він сяк — так прожив у лісі, але як почались осінні дощі, а потім холоднеча — з новою І несподіваною силою прокинулась у ньому журба за дітьми, за рідним хутором...